Тиша затопила кухню.
– Поглянь, що ти накоїла! – Стен не жалкував про скоєне. Він лише м’яв ремінь у руках і дико зиркав то на Мелані, то на Сенді.
Чоловік зробив крок до дружини.
– Не підходь… – тремтячи всім тілом, прошепотіла Мелані.
– Усе, що робиться, робиться на краще! Адже так кажуть, люба?
Перед Мелані стояв уже не Стен, а щось у його подобі. Розум чоловіка витав десь поза реальним виміром, покинувши тіло на поталу люті й ненависті.
– Не підходь, благаю! – Жінка з наближенням до неї Стена на крок відступала із Сенді назад. У її свідомості не залишилося нічого, крім страху, підживлюваного інстинктом самозбереження.
– Стій на місці, кохана… я тебе не чіпатиму. Обіцяю. Просто хочу обійняти тебе й помиритися…
Очі зяяли порожнечею, усмішка – зловтіхою.
– Справді… мені жаль.
Мелані зробила ще один крок назад і вперлася сідницями в стіл. Сенді притулилася до неї збоку, обхопила руками материну ногу й сховала на ній обличчя. Тільки одна думка пульсувала в голові переляканої до кінчиків нігтів жінки. Вона закинула праву руку за спину й почала наосліп обмацувати стільницю. Пальці налапали дощечку з нарізаною цибулею. Трохи правіше лежав ніж.
О 15:23 Білл Гендерсон поспішав до конференц-зали. Голова організації, де працює, на його думку, понад сотня ні на що не здатних приматів, не повинен ось так заледве не бігти за якимсь дурнуватим викликом секретаря. Перший дзвінок Білл проігнорував, захопившись розгадуванням кросворда. Другий не на жарт роздратував і навіть викликав думку, а чи не жбурнути його в білу, викладену плиткою стіну. Коли в туалеті дев’ятого поверху пролунав третій дзвінок, Білл Гендерсон не витримав і вилаявся.
«They found something…»26
Повз Гендерсона зі схиленими головами снували чоловіки в товстезних окулярах і білих сорочках із короткими рукавами. Люди, що не бачили денного світла більшість днів у тижні та втрачали мізерні залишки енергії на впорядкування отриманих на свої електронні пошти паперів і відеофайлів. Окремі з них так збіліли від браку ультрафіолету, що, здавалося, могли загубитися на тлі білосніжної, де-не-де потрісканої стіни. Білл Гендерсон цінував лише продуктивність праці, досягнуту завдяки багаторічному стажеві та відданості керівництву. Кожен рух найманого працівника він сприймав із байдужістю та природною огидою. «Я всміхнуся тим слимакам лише тоді, коли хтось із них помре, виконуючи свої обов’язки, – повторював містер Гендерсон, – бо це означатиме, що падлюка віддала власне життя праці. Це гідне пошани. В іншому разі працівник повинен розтовкти свій череп об бетон, мусить лягти кістьми, але виконати свою срану роботу!»
У спітнілій від хвилювання руці знову завібрував iPhone. Четвертий виклик! Це щось надприродне: ще ніколи від керівництва не вимагали присутності на нараді так негайно. Це неймовірно дратувало, проте й лякало водночас.
Білл збив виклик одним простим рухом пальця й пришвидшив