Його торкнувся Сатмі нервовими устами. Останнє любовне прощання для тої, що переходила у царство тіней на левади блаженних, – жорстоке розстання для живих.
Сатмі збирав в останніх годинах із думок про Нефрету все те, що вона потребувала на далеку дорогу, щоб її душа могла відповісти перед вічним Суддею. Найважніша з них була про те, що Нефрета не мала змоги у своєму короткому житті напитись із чаші радощів.
У кожному звою, що оперезував її тіло, знаходився один талісман, як товариш подорожі у царство тіней. Святі амулети, вироблені рукою досвідчених майстрів, були із смарагдів, аметистів, гранатів, аквамарин, аґатів, яспісів, ляпіслязулі, обсідіянів, офіолітів, гематитів, туркусів, бурштинів, коралів, малахітів, перел і золота.
Тут були жуки – символи відродин і життя, що твориться, бо нове життя повстає з закопаної в землю кулі, яку вони сунуть поперед себе і що містить у собі яйце. Тут були малі колюмни як символи постійности та яструби як ознаки сили божої матери Ізиди. Тут були скипетри з папірусів, що зображували силу вічної молодости, соколи з людськими головами – символи з’єдиненої душі та мумії, жаби як знак воскресення і нестримного життєвого гону і музичний інструмент, що відповідав іменню покійної як символ щасливого припадку. Нарешті – людське око, що зображало здоров’я і сонце – символ вічности.
Оці та всякі інші символи мали за ціль охороняти життя, допомагати воскресенню, творити разом із перев’язками стіну, що має стримати руїнницький наступ часу.
Нефрету загорнули в лантух, увесь покритий виривками із книги «Про Появу перед Обличчям Світла». Досвідчені руки сповивали її обережно та ніжно тоді, як священик ознайомлений з цим обрядом нахилившись над Тою, що відходить, – нашіптував їй ради, як вона має поводитись у своїй мандрівці.
Тепер прикрили її останнім лантухом з мішкового полотна, зашили червоне полотно на її плечах і затиснули стяжками. Оцей сувій не нагадував уже людського тіла.
«Іди своєю далекою дорогою, Нефрето! Сатмі буде супроводити тебе, бо його імення, вирізане на амулеті, це ж він сам, той, що тебе кохає. Він разом із тобою буде викликати твоє серце, поки твоє життя не вернеться до тебе, буде стукати як курча об шкаралущу яйця, поки твоє серце не заб’ється під цим покривалом.
Серце моє, рідне серце моє! Завдяки тобі я почав жити, о, серце.
Не дозволь, щоб моє імення зів’яло. Не дозволь, щоб брехня впала на мої слова перед могутнім володарем – Аменті, Країни Призахідного Сонця.
Ніколи не втомляться мої уста носити твоє імення, Нефрето, кохана мого серця…»
Так шепотів молитовно Сатмі.
Сімдесят днів приготовляли тіло Нефрети на далеку дорогу. Сімдесят днів працювали до виснаження мистці, щоб вималювати гріб, викований у скелі, приготовлений фараоном для нього самого. Тепер він відступив його своїй улюблениці, що йому молодому заступала сестру.
Від нещастя постарівся фараон і виглядав тепер, як втілення жалоби. Він наказав особистому секретареві Нефрети списати дбайливо