Нефретової гробниці і придивлявся уважно цінним малюнкам. При образі священика знайшов його імення «Сатмі» і повний титул його по чести.
– Обережно, обережно… – напоминав робітників, коли вони виносили домовину Нефрети. Він сам підтримував її кінець, де лежала голова.
Директор ужив усіх засобів, щоб перепинити розшуки лорда. Тепер прийшла черга на Райта. Але незвичайна пригода молодого вченого, який мало що не згинув при домовині Нефрети, попала у пресу як сенсація. Директор музею, хоч учений, мав свої сентиментальні нахили. Коли він оглянув гріб, сам переконався про неймовірну схожість священика і Райта. При цьому тішився, що Райт сам вимірив собі кару переживши жах смерти. Йому навіть здавалось, що Райт посивів.
Газетярі хвилювались, яким робом можна б дістати право на репродукцію Райтового портрету і стінних мальовил? Дістати фотографію Райта було легко – досить було причаїтись десь на вулиці… але право репродукувати мальовила мав тільки директор. І директор тішився шумом у пресі: «Чим більше шуму, тим вища ціна. Райт може забрати маловажні дрібнички, навіть саму мумію – мумій у музею і так доволі…».
Якийсь французький учений станув у обороні німецького вченого. «Чому ні? Гарний жест! У війні – вороги, у науці – лицарі».
«Хочете дозволу? Будь ласка, до ваших послуг… І робітників… Можете запакувати, що хочете…»
«Але більше ні один німець не матиме охоти вести тут розкопи… за це я вже ручу, я – директор музею… Лорд може теж іти до сто чортів! Що, він занедужав?… Помста покійників, кажете? Небилиці. Але як умер – то справедливо. Музеї вже повні тої старовини, кожний новий предмет – зайве барахло. Покійний Стакен добре казав, що треба спершу дослідити те, що зібране, заки хто пічне шукати за новим матеріалом. Що таке? Райт нащадком Стакена?! Чи таке призначення трохи не передчасне? Що ж тепер скрізь хаос… і молодь пхається вперед…»
Райт покинув Єгипет без жалю. З ним їхала на кораблі Нефрета зі своїми численними предметами у скринях.
Звістка про смерть Стакена і лист, що взивав Райта до Берліна, прийшли до Каїра саме тоді, коли Райт лежав засипаний у гробі Нефрети. Якби не те, то Мері, може, не шукала б за ним так нервово. Поет Бособр, що кашляв щораз більше, – наближувався до смерти: не відводив хустини від уст з худорлявими пальцями. Проте не переставав на чердаку корабля фантазувати про Єгипет:
– Єгипет – вічний. Він завмирає, щоб наново відроджуватись… Сам Озіріс прояснює своїм духом увесь світ… І середньовіччя зі своїми подвійними вежами і тваринні голови богів на дзвіницях соборів – це ж ніщо інше як воскреслі єгипетські боги… Колюмни в них – це розквітлі пуп’янки… Пальмовий ліс подібний до алеї ґотицьких колюмн. Молитви до Hyrcus nocturnus на саббаті чарівниць – Єгипет теж знає це… Готик – це Єгипет, наше століття – це доба, коли все змагає до чогось вищого: обеліски, хмародери, радіові антени…
Мері була знуджена цією балаканиною і тулилася до глибоко задуманого чоловіка. Він і не думав про те, чи вірить у відродження їх похороненого щастя. Вона тішилась, що її чоловік видужує. Але тішилась