в Араві й забрали всі медикаменти. Наші мами через це дуже розхвилювалися. Скоро малюки почали масово хворіти на малярію, а допомогти їм було нічим. Ми хоронили дітей і відтягували матерів, які надривно ридали, від крихітних могил.
Ми, діти, трималися біля матерів. Допомагали їм у саду. Гралися у квача між височенними деревами. Стрибали по струмках, які спадали зі стрімких пагорбів. Ми знайшли кілька нових басейнів, у яких віддзеркалювалися наші бешкетні усмішки, гралися в морі, а наша темна шкіра від сонця ставала ще темнішою.
Діти перестали ходити до школи, тому що наші вчителі відпливли на останньому човні до Рабаула. На останньому човні. Гнітючі слова. Тепер із острова можна було лише піти по воді.
Усім було дивно, що Банькатий не поїхав, коли в нього була можливість. Місіс Воттс хоч і була місцева, але він міг її забрати. Усі білі так і зробили – позабирали своїх чорних дружин і подружок. Напевно, відступники.
Ніхто не знав, що робить Банькатий. Роботи в нього ніякої не було. Більшість часу ми його й не бачили.
Наші будиночки стояли на березі нерівним рядом, де-не-де виднілися проходи до моря. Усі двері та вікна були завжди відчинені, ми чули розмови сусідів. Воттси жили у старому домі молитви задалеко від наших тридцяти будиночків, тому ми не чули, про що вони говорять.
Іноді я бачила містера Воттса на пляжі або помічала його зі спини, і думала, чому це він тиняється і що узагалі робить. Ще й ці дивні церемоніальні прогулянки. З вікна нашого класу їх теж було видно. Коли вони доходили до перших будиночків, півні й кури вже чекали на них. У кінці вулиці містер Воттс тягнув свою дружину нерівним газоном, уздовж свинарників і кущів. Ми спостерігали за ними, сидячи на деревах і теліпаючи ногами, і сподівалися, що Банькатий стане перепочити і скаже місіс Воттс хоч би слово, бо ми ніколи не бачили, щоб вони розмовляли як чоловік і дружина. Так чи інакше, місіс Воттс, напевне, говорила голосно, може, навіть кричала, метаючи блискавки.
Ми не сумнівалися, що вона скажена. Містер Воттс був для нас загадкою, тому що він прийшов із незнайомого білошкірого світу. Моя мама сказала, що його плем’я про нього забуло. Адже відступників не залишають напризволяще.
Я не розуміла, як сильно важить для мене школа, поки її не закрили. Моє відчуття часу спиралося на школу – початок, кінець чверті, канікули між ними.
Тепер же ми були вільні й могли робити з нашим часом, що завгодно. Матері більше не будили дітей ударами віника по спині та криками: «Вставай! Вставай, ледащо!»
Ми так само прокидалися з першими півнями, але тепер просто лежали, слухаючи, як позіхають або дзявкають собаки уві сні. Також ми уважно прислухалися, чи не літають навколо малярійні комарі, яких ми боялися більше, ніж червоношкірих і повстанців.
Ми навчилися підслуховувати наших батьків, але для розуміння деяких речей треба було просто роззирнутися. До вертольотів червоношкірих, які гулко літали у хмарах між вершинами гір, ми вже звикли. Вони прямою лінією летіли в бік моря. Вертоліт долітав