не був упевнений, що ви прийдете. Буду чесний: я не мудрий, узагалі не мудрий. Найпевніше, що я можу вам сказати, – те, що тут відбувається – це все, що ми маємо. А, ну і пана Діккенса, звісно.
Хто такий пан Діккенс? І чому в селі, де живе менше шістдесяти людей, ніхто з ним не знайомий? Хтось із старших дітей зробив вигляд, що знає його. Один навіть сказав, що дружить із його дядьком, і коли ми почали розпитувати, зізнався, що знайомий із Діккенсом. Ми закидали його запитаннями, урешті він розколовся і зіщулився, як побитий собака. Виявилося, що ніхто з нас не знає Діккенса.
– Завтра ми зустрінемося з паном Діккенсом, – сказала я мамі.
Вона перестала підмітати і задумалася.
– Ім’я, як у білої людини, – вона похитала головою і сплюнула за двері.– Ні, ти неправильно почула, Матильдо. Банькатий – останній білий у селі. Інших нема.
– Містер Воттс сказав, що є.
Я чула, як новий учитель казав, що завжди буде чесний із нами, дітьми. Якщо він говорив, що ми познайомимося з паном Діккенсом, значить, так і буде. Я з нетерпінням чекала зустрічі з іще однією білою людиною. Правда, я не подумала запитати, де ж ховався той пан Діккенс досі. Але тоді я не ставила слова Воттса під сумнів.
Моя мама, здалося, за ніч обдумала мої слова. Наступного ранку вона покликала мене, коли я вибігала до школи.
– Цей пан Діккенс… Матильдо, якщо матимеш можливість, то попроси його прийти й полагодити наш генератор.
Усі діти прийшли до школи зі схожими проханнями від батьків. Усім доручили попросити антималярійні пігулки, паливо для генератора, пиво, керосин, воскові свічки. Ми сиділи за партами, кожен зі своїм списком прохань, і чекали, коли ж містер Воттс приведе пана Діккенса. Його поки не було. Прийшов містер Воттс і стояв так само, як і вчора, витаючи у мріях. На дальню стіну він уже не дивився, там нічого цікавого не лишилося. Ми тепер витріщалися у вікно – не хотіли пропустити прихід білошкірого чоловіка.
Надворі пляжні пальми тягнулися до блакитного неба. А бірюзове море було таке спокійне, ледве помітне. Майже на горизонті виднілася канонерка індійців. Наче морська миша, вона повзла поверхнею зі спрямованими на нас пістолетами. Ми чули рідкісні постріли зі сторони гір. До цих звуків ми звикли – повстанці іноді стріляли, тестуючи полагоджені рушниці. Тим більше ми знали, що вони не так близько, як здається. Вода посилювала звуки, і постріли зливалися з поросячим хрюканням і співом пташок.
Поки містер Воттс витав у мріях, я рахувала геконів[1] на стелі – три лаймово-зелені і один білий. У клас через вікно залетіла і вилетіла пташка. Через неї всі заворушилися: якби в нас був сачок, ми б її зловили і з’їли. Коли пташка вилетіла з вікна, містер Воттс почав нам читати.
Мені ніколи не читали англійською. Іншим дітям теж.
У нас не було книжок удома. Перед блокадою нам привозили книжки з Порт-Морсбі, написані піджином[2]. Коли містер Воттс почав читати, ми принишкли. Це був новий звук у нашому світі. Він читав повільно, і ми чули форму кожного слова.
Воттс