неважко забути, що колись там була школа. Повзучі рослини оповили два дерева пурпуровими і червоними квітами і доросли до даху школи; тоді плющ позаростав у вікна і навіть заполонив стелі. Через якихось пів року наша школа просто зникла б із виду.
Ми всі були різного віку: від семи до п’ятнадцяти років. Я нарахувала двадцять дітей, приблизно половина з них уже навчалась у школі. Я знала, що двоє старших хлопців утекли в гори до повстанців. Ще три сім’ї поїхали з дому останнім човном до Рабаула. Про інших не знаю. Можливо, вони не чули, що школа відкривається знову. Через кілька тижнів повернулися хлопці з гір.
Банькатий чекав нас усередині. Там було майже зовсім темно, але ми змогли розгледіти високого худого білошкірого чоловіка у лляному костюмі. Він стояв біля дошки, уникаючи наших допитливих поглядів. Усі дивилися, чи він причепив сьогодні клоунського носа до свого. Ні, не причепив. Але додалося дещо інше відтоді, як я бачила Банькатого востаннє. Його волосся відросло майже до плечей. Коли він носив коротку зачіску, я не помічала, що воно рудувато-сиве. І борода звисала до грудей.
Востаннє нас навчала місіс Сяу – тендітна жіночка, не вища за молодших дітей. Банькатий стояв на її звичайному місці і здавалося, що він завеликий для класної кімнати. Його білі руки спокійно звисали вздовж тіла. Він не дивився, як ми заходимо у клас, а вивчав поглядом щось у дальньому куті приміщення. Навіть коли в кімнату забіг чорний пес, виляючи хвостом, Банькатий не перевів погляд. Непогано, – місіс Сяу вже б сплеснула руками й намагалася б дати собаці копняка.
Навколо була та сама школа, але якась зовсім інша. Може, саме тому все здавалося дивним. Ми ніби намагалися повернутись у колишнє життя, але його вже не існувало, принаймні у такому вигляді, як ми пам’ятали. Ми посідали за наші старі парти, та й вони здавалися іншими. Знайомим був лише дотик прохолодного гладкого дерева до моїх стегон. Діти не дивилися одне на одного. Ми витріщалися на нового неочікуваного вчителя. Він, здавалося, був не проти. Коли всі діти посідали, Банькатий нарешті вийшов зі свого трансу.
Обвів нас усіх поглядом, не затримуючись ні на кому. Просто подивився, хто прийшов, завершивши кивком голови. Тоді підняв очі на зелену лозу, що звисала зі стелі, дотягнувся до неї, вирвав і зім’яв у руках, ніби паперовий аркуш.
Я ніколи не чула, як він розмовляє, та й ніхто з нас не чув. Не знаю, чого я чекала, але коли він заговорив, я здивувалася, що голос у нього якийсь маленький. Це був великий чоловік і якби він закричав на нас, як кричали наші матері, то обвалилася б стеля. Але ні – він говорив так, ніби звертався до кожного особисто.
– Я хочу, щоб це було місцем світла, – сказав він. – Хай би що сталося.
Він зробив паузу, даючи нам можливість усвідомити почуте. Коли наші батьки говорили про майбутнє, вони переконували, що далі буде краще, ніж зараз. А тут ми вперше почули, що майбутнє – невідоме. І через те, що це казав хтось не з нашого оточення, ми були готові слухати й далі. Він, напевно, чекав більшого опору.
– Нам потрібно тут прибрати і підготувати