його пацієнт. Аж такі цікаві були питання, що його цілковито поглинуло їх обговорення. Підвівшись і походжаючи за стільцем, доктор відповів:
– Невже я мушу нав’язувати правду людям, які не хочуть її знати?
– Хто може визначити, чого саме не хочуть знати люди? – спитав Ніцше.
– Власне це, – твердо сказав Броєр, – і зветься мистецтвом медицини. Його навчаються не з книжки, а біля лікарняного ліжка. Дозволю собі навести приклад – випадок пацієнта, якого я відвідаю в лікарні сьогодні ввечері. Кажу це вам конфіденційно й, зрозуміло, не назву його імені. Цей чоловік смертельно хворий, у нього остання стадія раку печінки. Він пожовк через печінкову недостатність. У кровоносній системі дедалі більше жовчі. Прогноз безнадійний. Навряд чи він проживе понад два-три тижні. Сьогодні вранці я відвідав цього пацієнта. Спокійно вислухавши моє пояснення того, що шкіра пожовкла, він поклав долоню на мою руку, немовби захотів змусити мене замовкнути й тим самим полегшити моє завдання. І змінив тему – став розпитувати про мою сім’ю (ми знаємося вже понад тридцять років), а тоді перевів мову на справи, які він залагоджуватиме, коли повернеться додому. Але, – глибоко зітхнув Броєр, – я ж то знаю, що він ніколи не повернеться додому. Маю йому це сказати? Бачите, професоре Ніцше, не все так просто. Зазвичай люди не розпитують про найважливіше! Якби він справді хотів дізнатися, то запитав би мене, чому підводить печінка або ж коли я випишу його з лікарні. Та він не питає. То що мені – піти на жорстокість і сказати пацієнтові те, чого він не бажає знати?
– Іноді, – відповів Ніцше, – вчителям доводиться йти на жорстокість. Треба навчати людей жорстокими новинами, бо ж саме життя жорстоке, як і передсмертні муки.
– Невже ж я відбиратиму людям можливість вибирати спосіб зустріти смерть? За яким правом, за яким повноваженням візьму на себе таку роль? Ви кажете, що вчителям доводиться йти на жорстокість. Мабуть, так. А проте завдання лікаря полягає в тому, щоб знімати стрес і посилювати здатність організму самозцілюватися.
Сильний дощ хльостав у вікна. Торохтіли шибки. Броєр підійшов до вікна й глянув надвір. Тоді рвучко обернувся.
– Оце подумав я й засумнівався, чи згоджуся з вами навіть у тому, що вчитель мав би йти на жорстокість. Хіба що йдеться про якогось особливого вчителя, когось на зразок пророка.
– Так, так, – від збудження голос Ніцше піднявся на октаву, – йдеться про того, хто навчає гірких істин, непопулярного пророка. Гадаю, що це не хто, а я. – Він наголошував кожне слово останньої фрази, тикаючи пальцем собі в груди. – Ви, докторе Броєр, присвятили себе полегшенню життя. Натомість мені судилося присвятити себе ускладненню способу життя незримій аудиторії моїх учнів.
– У чому ж переваги непопулярної істини й ускладненого способу життя? Коли я сьогодні вранці прощався з пацієнтом, він сказав: «Віддаюся в руки Господні». Хто посміє сказати, що це не різновид істини?
– Хто? –