та баба кам’яна – скотилася з могили високої, та просто під копита мого коня. Нічого не виявляла, нічого не просила. Камінь є камінь. Тільки плаче камінь той сльозами землі нашої. А вони є кров людська. То нагадування нам, захисникам землі цієї: звідки ми вийшли, звідки знання свої винесли, туди й повернемося відповідь давати.
Годилося помовчати, але не витримав брат Сагайда. Підвищив голос і продовжив:
– Немає землі кращої від нашої. І через це ворог з усіх боків і в усі віки війною йшов на неї. Було й таке: прийшов із військом незліченним з рівнин перських цар Дарій. І зустріли те військо п’ятеро посвячених. Стояли вони кожен на двох конях. І було в них по два мечі в кожній руці. І прорубалися крізь військо незліченне вороже. А потім повернулися й знову пройшли, як розпечений ніж крізь масло. І не було на них жодної рани. Вороги добре це бачили, адже були ті п’ятеро оголені по пояс. І тікало в страху військо Дарія аж до самих своїх перських рівнин…
– І те заповідано нам, і те наше військове… таємне! – сердито засопів брат Кужель. Уперше на пам’яті Сагайди брат перебив брата.
Смикнув підковами вусів Сагайда. Прикрив очі, затамував подих. А за мить очі його й уста відкрилися.
– Давно то було. Ох і давно. Кулі та ядра тепер зустрічають лицарів відважних. Так влучно й густо, що й не завжди можна ухилитися від того вогняного бою. І виходять на шабельну роботу не просто ворожі воїни, а шабельники вмілі, й готуються до рубки змалечку. Багато їх у землях бусурманських. А зараз іще більше стало. І пишаються вони не тим, кого вбили, а тим, скількох убили! І те страшно й сумно. А ще скажу, що війська ворогів наших іншими стали. Стрій, крок, залп… Це вже фортеці… І не ті, що в землю вросли, а ті, що рухаються й наступають! Інші часи та інша війна. Війна не молодців-одинаків, а густих піхотних шеренг і кавалерійської лави. А без слова і науки такого не створиш. Зараз усе добре, що нас зміцнить. У тому числі й таємне… Якщо розмислити… Насуваються часи страшні. Загинуть козаки, і земля наша спорожніє. Тоді таємне нікому й не потрібним буде.
Вислухали брати і за слово відразу взялися.
– Слушно: земля кров’ю плаче. Сам знаєш… – Брат Кужель багатозначно підняв вказівний палець. – Жива баба в сонце плювала! Від того і скам’яніла на могильному пагорбі. Зрадили люди вірі прадідів своїх. Інші закони, інші молитви їм солодші. Від того й кари жорстокі та часті. На землі живемо і з землі – у землю й ляжемо. І тому захищаємо її. У тому числі й таємними знаннями, нам заповіданими. А таємні вони від того, що лише обраним відомі. Таке слово брата Кужеля!
– Вогонь в осередку – то радість і ситість людині. А коли йде він степом гуляти та по лісах стрибати – то горе й розорення всьому люду. Таємне тому й таємне, що таємне. Негоже гаряче вугілля за спину кидати, біду накликати. Так сказав брат Дога!
Сагайда повільно встав і струсив утому з плечей.
– Ваші слова мудрі й підкріплені заповітами древніми. Незламні у своїй