та вміння військового. А отой другий старий племені татарського – і вилиці, й прищур очей це виказують. Із такими й не знаєш, чи здоров’я бажати, чи мушкетиком[10] привітати. Ото й мовчать козаки, до болю в долонях рушниці стискаючи.
А чого діди прийшли? Про те тільки їм відомо.
– Цить! – гаркнув старший із козаків. – Хати гасити. А нам козацьку справу робити.
Умить замовкли баби, що набігли звідусіль. Неохоче, боком розійшлися біду з хат проганяти. А козаки й діди продовжили у витрішки спідлоба грати. І скільки ще грали – невідомо. Тільки з’явився на майдані ще один чужинець на доброму коні. Вів він гурт степових кобил. Через крупи тих конячок ремінь міцний перекинуто. На обох кінцях того ременя кошики плетені. А з кошиків по дві голівки дитячі визирають.
Рев уже в грудях затамували, тільки слізні сліди на щічках ангельських. Боязко з кошиків піднятися. Боязко і голос подати.
Не повернув чужак голови, коли з-поза тинів, кущів і з хат знов повибігали баби й молодиці та виривали з кошикового полону своїх дітей і онуків. І знову заголосило село. І за тими сльозами й голосінням годі щось збагнути.
Підвів чужак здобич свою, десяток коней, до дідів і вклонився їм шанобливо. І діди столітні, хоча той і набагато молодший був, із повагою голови перед ним схилили. Озирнувся він до коней: порожні кошики всі до єдиного, а жіноцтво все не заспокоюється.
– Баби! – чи то вибачаючи, чи то вибачаючись, мовив він і так щедро усміхнувся, що у всіх на душі аж потеплішало.
– А он і чубарий нашого брата Хора, – вказав брат Дога на останнього в гурті коня чудової краси.
Здригнулися козаки з рушницями і, починаючи зі старшого, всі на коліна стали і голови схилили.
За мить оточили козаків баби, молодиці, дівки, дітвора. І теж всі на коліна стали і в ноги вклонилися. Потім хреститися почали, молитви промовляти, а багато хто знову пустив сльозу.
– Яка то мокра справа, – буркнув брат Кужель. – А ти кажеш, брате Дого, що жінку з глини Боженько виліпив.
– Так і чоловіків із тієї-таки глини, – добуваючи з-за пояса люльку, всміхнувся брат Дога.
– Коня бачимо. А де наш брат, господар того коня? – якомога спокійніше запитав брат Кужель.
Старший із козаків піднявся на ноги, вказав рукою напрямок.
– Туди пішов, поки ми майданували, як діточок з біди виручати будемо. Я проведу.
– Самі, – коротко сказав рятівник янголят.
І пішли чужинці за край села, ведучи в поводу коня краси неймовірної, масті чубарої. Надто рідкісної! Білого в плямах чорних і з чорно-білою гривою. І силою, і вродою, і грацією чисто барс, а не кінь.
Про того коня говорили мурафські козаки тим козакам із Кальника та сусідніх сіл, що на допомогу прискакали. А більше про господаря коня дивного. Говорили й головами хитали. Бо не бачили такого за роки довгої і кривавої служби козацької!
Щойно вляглися після лугових забав юр’ївської ночі, щойно