Виктор Вальд

Меч Сагайдачного


Скачать книгу

старому. Та ще собакам погрозити. Але не вовкам, які в нахабстві та зухвалості зуміли так глибоко в землі козацькі проникнути.

      Сказав щось тим розбійникам старий їхньою-таки мовою та шапку свою смішну й зірвав. Трусонув головою – і звільнив чуприну до колін. Пирхнув у вуса довжелезні та й злетів так, що ногами двох вершників із сідла вибив. А потім пірнув під черево коня. І ще одного, і ще. Коні ті стали валитися з розпоротими животами. Заціпеніли буджаки, та ненадовго. Зрозуміли, з кого насміхалися. Кинулися одні коней зі здобиччю відводити, інші в коло проти старця вставати.

      Не встигли козаки ні вистрілити, ні за шаблі взятися. Стояв старий з голови до ніг у крові. В руках у нього вже були дві шаблі вражі, а біля ніг – розбійники порубані. Всі мертві, ніхто не стогнав.

      Старий кинув ті закривавлені шаблі, підняв свого корча й пішов за село. А козаки так і стояли з ротами відкритими, тільки очима провели старого. Потім схаменулися і стали думу тримати, як у гонитві не схибити. Тут і брати старця приспіли. Суворі такі. Й Боженька сподобив одного з них малечу від полону врятувати. В ноги їм кланялися – а як іще дякувати, й на думку не спадає. Бо люди ті непрості, з темних часів. Може, і хреста не носять. А може, вони з дідів запорозьких, що століттями по плавнях сидять та спати не лягають, якщо чорта в карти не обіграють.

      Поки старші козаки диміли носогрійками[11] і радились, інші в колі чекали. Вони перші й побачили, що підійшов до них визволитель малечі.

      Дали в коло пройти, шапки поспішно з голів зриваючи.

      – Про те, що я тут, забудьте, – замість привітання сказав той. – Брат наш старший сказав, що піде від нас. На небеса чи в пекло – не сказав. Тож, козаки, є серед вас майстри домовину лаштувати? Нехай її складуть з дощок дубових. Але якщо з цвяхами залізними, то нехай знають: зубами витягнуть і замість них пальці свої встромлять.

      Помовчали козаки, радіючи ранковому свіжому вітерцю. Студить він лоби козацькі, що потом рясно вкрилися. Нарешті осмілів сотенний Мурафи, добрий козак Павло Прибитко:

      – Хреста теж із дубка велиш вистругати?

      – Хреста? – задумався про щось молодший гість. – Так. Хреста дубового. Простого.

      І попростував. А потім зупинився й додав:

      – Зберіть нам на тризну наїдків якихось. І ще… Нікому на те дивитися не можна.

      І пішов, голови не піднімаючи.

      Усім у селі суворо наказали. Але коли це було, щоб хто за дрібнотою угледів.

      Заховалися четверо хлопчаків, козаків майбутніх, у виїмці за кущами. І страшно, ясна річ, але так цікаво побачити те, на що навіть старі козаки глянути не сміють. Та й говорити про чужинців не можуть. Бо то такі люди, що ніби й люди, але не такі.

      І бачили одчайдухи дуб. Не раз піднімалися вони на його могутні гілки. Тепер і не знають, чи зберуться ще.

      Висять на тих гілках шаблі та сагайдаки козаків чужих і престрашнючих. Там-таки на