через запах сальних свічок перед численними іконами. Брати Звані сиділи на краєчку скромної лежанки владики і похмуро дивилися на його розкішну бороду. А сам владика невідривно дивився на скромну ікону над головами гостей. Це була єдина ікона, перед якою згасла свічка.
Нарешті під владикою рипнула міцна лава. За два кроки він уже був біля маленького віконця.
– Сонце на захід пішло, – тихо повідомив єпископ.
– Ну і… – загрозливо процідив пан Бродський.
– Просто… вечоріє, – зітхнув і повернувся на лаву владика Єзекіїль. – А чи не прояснить нам ситуацію те, що написано рукою гетьмана?
– Владико! Ти бажаєш, щоб я порушив родове слово, дане покійному гетьману, і зламав його печатку до того, як мені буде передано до рук меч? – гнівно промовив пан Ковальський.
– І я не посмію порушити дану покійному гетьману присягу. Я присягав йому на… Це не важливо… Але я не порушу ту присягу, – твердо заявив і пан Бродський.
– Якщо так… – владика приречено розвів руками.
– Тільки не кажи, що уповаємо на милість Божу і на диво Господнє, – смикнув головою пан Бродський.
– Присягни, владико, що в трагедії цій немає твого наміру і тобі невідомо, де зараз гетьманський меч, – подався вперед пан Ковальський.
– Скажу словами з Послання святого апостола Павла: «Бо свідок мені Бог, Якому служу духом своїм у Євангелії Його Сина, що я безперестанно згадую про вас»[47]. Скасував Ісус Христос словами «не присягайте» старозавітний обряд, бо свідком вірності слова або справи стає вже совість – голос Божий в людині.
І перехрестився владика, не відриваючи очей від ікони зі згаслою свічкою.
– Як усе дивно у вас, попів… – схопився з лежанки пан Бродський і став виходжувати з кутка в куток.
– І що тепер нам робити? – ще дужче спохмурнів пан Ковальський.
– Скоро вечірня молитва… Монастирський спільний стіл, а там…
Не закінчив єпископ. Двері в покої відчинилися, і в отворі з’явився чернечий ковпак.
– Владико Єзекіїлю! – почувся густий бас.
– Що тобі, сину мій?
– Слово до тебе від брата Сича.
– Він тут? – зрадів єпископ.
– Так, владико.
Єзекіїль скочив на ноги, але, поглянувши на гостей, тут-таки опустився на лаву.
– Клич сюди.
У двері просочилася тінь. Тільки так можна було назвати людину, яка, не видавши ні найменшого звуку, не відкривши жодної частини тіла, укутаного у величезну схиму[48], та ще й не змусивши полум’я жодної свічки затремтіти, миттєво перетнула кімнатку і прилипла до вуха владики.
Єзекіїль задоволено кивнув, одразу дужою рукою відсунув тінь у схимі й із явним полегшенням велів:
– Розкажи, брате Сичу, голосніше. Тугий я став на вухо, та й гостям це цікаво буде почути.
Так і не відкривши обличчя, брат Сич уклонився владиці