далеку, коли сонце позіхати починає та свої руки-промінчики до живота підтягує.
– Ось і добре. Менше народу – ширша дорога!
Парубок підвівся на стременах свого дивного коня і глянув, що там попереду. Потім обернувся й побачив, що на шляху, який він уже здолав, практично не залишилося подорожніх. Тільки клуби пилу, а в тій хмарі вершники вмілі. Поспішають, гукають на коней своїх добрих, та ще й нагайками шмагають безжально. Ну, то їхня справа. Та тільки парубок аж ніяк цьому не зрадів.
Ліворуч від дороги першою зеленню милував око луг. Іще боязко, та все-таки торкнулася зелень і стіни неспокійного очерету. Над ним тоненькими вогниками ще зовсім юного листя світилися вікові верби, дуби і ясени. Їхні все ще чорні стовбури й гілки виразно вимальовувалися на полотні смарагдово-синього Дніпра. Його неймовірної ширини стрічка вела далеко вдалину, так що салатова смуга лівого берега ледь прозирала. І десь там, у неймовірній далині, той ніжний колір насичувався і повертався назад до правого берега, нависаючи над ним уже урочистою блакиттю. А під тією блакиттю, праворуч від дороги, круто зводився пагорб, по якому весна-малярка вже кілька разів мазнула своїм пензлем, пробудивши до життя ніжне листячко шипшини, барбарису, калини та вовчої ягоди. Над тими кущами вже готовий був розквітнути бузок, досхочу напившись срібної води з численних джерел і навіть кількох маленьких річечок. А ще наливалися свіжістю гілки диких вишень та груш. Лише їм із безлічі видів дерев удалося вхопитися корінням за такий важкий ґрунт.
– Шлях у нас буде довгий. Краси ми ще нап’ємося. А тим часом… Потерпи, друже Пластуне. Потерпи. Маємо піднятися на ту гору.
Парубок ласкаво потріпав рудо-коричневу гриву коня. Кінь згідно кивнув і, вибираючи зручний для себе шлях, почав стрибками підніматися догори. Худе, жилаве тіло вершника не було для нього тягарем.
На півдорозі до вершини його грізно окликнули.
– Гей! Куди їдеш? Нумо мерщій назад. Тобі кажу! Чуєш, хлопче, не гніви, бо стрельну.
Але парубок тільки погладжував роздуту від напруги шию свого Пластуна і навіть жодного разу не озирнувся на шістьох вершників, що спинили своїх коней на дорозі, так і не наважуючись піти за ним.
– Сам лізь! – огризався, мабуть, до старшого один із козаків. – Куди? Ці кущі з мене весь одяг зірвуть, а з коня шкуру.
– Та це ще дрібниці, – вторив йому інший козак. – А кінь спіткнеться, або потрапить копитом в ущелину, або за корч зачепиться! І все! Покотиться вниз. І коня втратиш, і собі голову звернеш.
– Та що казати. Якби там бодай ґрунт. А то каміння та глина. Не втриматися…
– Хіба що лізти без коня…
– І все ж стрельнути для остраху можна…
На всі ці слова старший із козаків у гніві заволав:
– Ви козаки чи баби біля криниці? Ану пустімо мушкетика! Тільки не вцільте здуру. Він нам живий потрібен.
Пролунало кілька пострілів. Парубок на це й головою не повів. Як