не витримає. І це добре. Але зараз нам не варто цим перейматися.
– Хтозна, – знизав плечима пан Ковальський.
– Всяке буває, – роздратовано буркнув пан Бродський.
На це його супутник тільки з розумінням усміхнувся. А тоді задоволено оглянув свій новий одяг. Нічого особливого – але тепер замість домотканих вузьких вовняних штанів на ньому були просторі, та ще й з угорського сукна. Замість постолів – чоботи з телячої шкіри. Правда, шкода кожушка – але каптан гарний, а делія, оторочена лисячим хутром, все ж зручніша і вигляд має кращий. А ще пана Бродського потішила хутряна шапка зі срібною пряжкою. Хутра у нього на шапках, щоправда, різні були – і це, з виднихи[52], аж ніяк не найдорожче. Зате підкладка в шапці справді чудова – щільна, яскраво-червона, та й волосся не ковзає. З якої вона тканини, пан Бродський не знав, а запитувати в пана Ковальського не бажав. Але в спеку така шапка просто диво – можна вдягнути її так, щоб тканина лежала на голові, а хутро позаду або праворуч. Тоді аромат чоловічого поту й звіриного хутра вже не душитиме ані власника шапки, ані довколишніх.
Такий самий одяг і на Ковальському. Однак він цьому панові не до душі. Тому й сердитий пан Ковальський. Але владика Єзекіїль знає, як правильно все залагодити. І в цьому він має рацію. Одяг та зброя реєстрових козаків дозволять вільно пересуватися у всіх напрямках. Звісно, якщо поводити себе гідно, відповідно до присяги його королівській милості!
Правильне прикриття. А те, що не до душі воно панові Ковальському, – то його особиста справа.
– Я вперше в цих місцях, – зізнався пан Бродський.
– І мені раніше не випадало тут бувати. Хоча про них мені багато відомо.
– Он як! – здивувався попутник.
– Ось їдемо ми до гори. А то не просто гора, то святе місце – Печери! Перші християни-відлюдники викопали їх тут, щоб таємно молитися Богу і ховатися від язичників. Але не те для мене було б цікаво…
– А що ж?
– Чував я, що є в тій горі ціле місто з келій і тунелів. І є там могила святого на ім’я Іоанн. Коли відчув той святий, що час кончини близько, сам приготував для себе могилу. Але не в довжину, як зазвичай, а в глибину. Попрощався з братією і почав спускатися в ту яму, але, з ласки Божої, увійшов у неї лише до пояса. Хоча могилу викопав глибоку. Так і стоїть – нижня частина тіла в землі, а верхня, нетлінна, вся на видноті. Ченці дозволяють на святого поглянути, як і на багатьох тих, хто упокоївся в глибині гори. Цікаво мені на те подивитися. Чи вони схожі на ті мумії, які я бачив у Єгипті? Здається мені, що в цих печерах на глибині взимку тепло й сухо, і влітку сухо, але прохолодно. Немає в них вологи, як у гробницях фараонів. Тому небіжчик висушується, а не гниє. Коли повернуся, неодмінно сходжу туди й пересвідчуся. Утру носа декому з колишніх друзів! А може, й сьогодні дещо побачу.
– Але ж і жахи ти розповідаєш, пане Ковальський. Висушені мерці, – скривився пан Бродський, а потім з цікавістю глянув на попутника. –