рверку, а потім – темрява, що огортає ніч, коли згасає останній букет спалахів.
Пригадую, як я підняла повіки й побачила батькові очі, сповнені гніву та сліз. Потім тато й мама опинилися поруч, тримаючись пліч-о-пліч, – картина настільки неправдоподібна, аж я подумала, що морфій зіграв зі мною жарт.
Медсестра міряла мій тиск. Часом, засинаючи ввечері, я знову бачу її обличчя. Іноді моєю посмішкою захоплювалися; друзі казали, що вона додає мені шарму. Однак усміх Меґґі незрівнянний. Люди, що зустрічають її за межами лікарні, бачать лише жінку з пишними формами, але ті, хто з нею знайомий, знають: у цьому тілі ховається величезне серце. І хай тільки хтось наважиться сказати, що лише стрункі дівчата вродливі.
Джуліус стояв, притулившись до дверей. Від серйозності його погляду мені стало страшно. Щойно він це зауважив, як риси його обличчя пом’якшилися. Я хотіла б пожартувати, кинути гостре слівце, аби всі розслабилися. Наприклад, я могла б запитати, чи виграла перегони. Певна, тата б це розсмішило, хоча, може, й ні. Та ні звуку не зірвалося з моїх вуст – і я по-справжньому злякалася. Меґґі мене втішала, пояснювала, що мені в горло вставлено трубку, тож не варто намагатися ні говорити, ні ковтати. Тепер, щойно я прийшла до тями, мене збиралися приспати. Мені вже зовсім не хотілося смішити батька.
Хлоя
Того пізнього пообіддя, коли для Діпака тільки починалася година пік, він уже здійснив три поїздки. Спершу – на восьмий поверх і назад, щоб підняти містера Вільямса, хронікера каналу «Фокс ньюс». Потім відвіз донизу містера Ґрумлата – бухгалтера, офіс якого розташувався на другому поверсі. А тепер Діпак прямує на сьомий поверх у товаристві золотистого ретривера Клерків, французької пари. Їхня покоївка забере пса на сходовому майданчику і вручить чоловікові десятидоларову банкноту, яку той передасть вигулювальнику собак, що чекає на гонорар у вестибюлі.
Діпак зиркнув на годинник: невдовзі його викличе місіс Коллінс. Вдовиця ретельно перевірить, чи зачинила двері на потрійний замок – ніби хто-небудь здатен прошмигнути в будинок, не зустрівшись із Діпаком. Але примхи мешканців будинку № 12 на П’ятій авеню є частиною його повсякдення; більше того, з них воно й складається.
Допомігши місіс Коллінс витягти ключа із замкової шпарини, ліфтер провів її на перший поверх, а тоді прожогом піднявся на другий. Міс Хлоя чекає біля ґратки і, всміхаючись, вітає його. Певно, вона народилася з усмішкою на вустах. Заїхавши до ліфта, дівчина запитує в Діпака, як минув його день, на що той відповідає:
– Зі злетами й падіннями, міс.
Зупинити кабіну чітко на рівні сходового майданчика – справжнє мистецтво. Діпак здатен зробити це навіть із заплющеними очима, але коли він підвозить міс Хлою з її кабінету на другому поверсі до квартири на дев’ятому, то працює особливо старанно.
– Міс піде кудись цього вечора? – запитує Діпак.
У цьому запитанні немає нічого неввічливого: він лиш має попередити нічного колегу, якщо міс Хлої знадобляться його послуги.
– Ні, прийму гарячу ванну – і бігом у ліжко. Батько вдома?
– Ви дізнаєтесь про це, щойно потрапите до себе, – відповідає він.
Діпак сповідує дві релігії: індуїзм і тактовність. Він працює ліфтером у цій розкішній будівлі на П’ятій авеню вже тридцять дев’ять років і ще жодного разу не видав ні крихти інформації щодо приходів чи виходів своїх роботодавців – особливо їхнім рідним.
Кам’яний будинок № 12 на П’ятій авеню сягає заввишки дев’яти поверхів, на кожному з яких розташовано по квартирі. Винятком є хіба що другий, де містяться два офіси. Діпак відвідує кожен поверх у середньому п’ять разів на день. Зважаючи на висоту між ними, чоловік проїжджає за рік 594 кілометри. Від початку своєї кар’єри він здолав 22 572 кілометри. У внутрішній кишеньці редингота[1] Діпак ретельно зберігає маленький блокнот, де нотує свої підйоми – наче льотчик, який веде облік годин польоту.
Через рік, п’ять місяців і три тижні він здолає 23 448 кілометрів – висоту Нанда-Деві, помножену на три тисячі. Подвиг і мрія всього його життя. Кожен знає: «Богиня радості» – найвища гора, повністю розташована на території Індії.
Ручний ліфт Діпака – раритет. В усьому Нью-Йорку залишилося тільки п’ятдесят три кабіни, керовані важелем. Але для мешканців цього будинку він є ніби спогадом про вишуканий спосіб життя.
Діпак – представник професії, що вимирає. Чоловік і сам не знає, засмучує його цей факт чи сповнює гордості.
Щоранку о 6:15 Діпак заходить до будинку № 12 через службовий вхід. Спускається сходами в підвал і прямує до шафки у підсобці. Залишає там завеликі штани й вилинялу куртку, одягаючи натомість білу сорочку, фланелеві штани й редингот, пластрон якого гордо прикрашає вишита золотом адреса його роботи. Він зачісує назад рідке волосся й натягує на голову картуз, а тоді зиркає в маленьке люстерко, причеплене до дверей комірчини, і йде змінювати містера Ріверу.
Потім він півгодини начищає кабіну: спершу витирає м’якою ганчіркою лаковане дерево, потім полірує мідне руків’я. Зайти до його