площею двісті п’ятдесят квадратних метрів. Поклала ключі на ґерідон[2] у передпокої й рушила коридором. Цей коридор із фотографіями на стінах скидався на галерею її життя. Деякі світлини їй подобалися, наприклад та, на якій батькові було тридцять і його густа шевелюра та обличчя Індіани Джонса зачаровували її подруг-старшокласниць. А інші вона ненавиділа, як ось цю, де їй вручають медаль після забігу в Сан-Франциско, а мати стоїть похнюпившись – уже наступного дня вона зібрала валізи й пішла. А ще вона відчувала ностальгію, зупиняючись перед світлиною з песиком, який був частиною родини, – ще коли батьки були разом і родина існувала.
З бібліотеки пробивалася смужка світла. Дівчина мовчки заїхала досередини й поглянула на батька. Його волосся досі було густим, але руда барва обернулася на попіл. Зігнувшись над столом, професор Бронштейн перевіряв роботи студентів.
– Як минув твій день? – запитала вона.
– Викладати кейнсіанство купці прищавих студентів веселіше, ніж може здатися. А твій кастинг як? – запитав він, не підводячи очей.
– Дізнаюся за кілька днів, якщо мене запросять на другу співбесіду – і якщо мені не надішлють мільйонного листа з поясненнями, чому я не підходжу.
– Ти не вечеряєш із Шопенгауером?
Хлоя поглянула на батька й повернулася до дверей.
– Не хочеш провести вечір у ресторані з дочкою? Я буду готова за півгодини, – додала вона, перш ніж зникнути.
– Двадцять хвилин! – гукнув він їй навздогін.
– Стільки часу знадобиться, лише щоб наповнити ванну. Коли ти нарешті полагодиш сантехніку, я встигатиму! – почулося здалеку.
Професор Бронштейн відчинив шухлядку, понишпорив серед паперів у пошуках старого кошторису і похмуро подумав про суму, яку ще треба заплатити. Поклав документ на місце й знову поринув у роботу, аж доки, значно пізніше, Хлоя знову не постукала у двері.
– Я зателефонувала містеру Рівері, поквапся.
Містер Бронштейн накинув куртку й наздогнав доньку в коридорі. Дверцята ліфта вже були відчинені. Хлоя заїхала всередину першою, а батько прилаштувався за нею.
– Діпак казав, що ви нікуди сьогодні не збираєтесь, – мало не вибачався нічний ліфтер.
– Плани змінилися, – весело відповіла Хлоя.
Рівера натиснув на важіль, і кабіна спустилася. На першому поверсі чоловік прочинив ґрати й відступив, даючи дорогу Хлої.
На вулиці було тепло, а нічне небо вражало темною синявою.
– Ходімо прямо, до «Клодетт», – запропонував професор.
– Не можна без кінця зловживати їхньою щедрістю. Одного дня доведеться повернути борг.
– Без кінця – ні, але ще трохи можна. І так, можеш тішитись. Сьогодні я заплатив бакалійнику.
– Повечеряймо краще в «Мімі», я тебе запрошую.
– Ти їздила до матері просити гроші? – стурбовано запитав містер Бронштейн.
– Не зовсім. Я справді її навідала. Ми мали провести разом час, але вона саме збирала валізи. Жиголо