з Мумбаї, – промовила вона, накладаючи чоловікові ще одну порцію.
– З Мумбаї? – перепитав Діпак.
– Так, наш небіж.
– Який це? У нас близько двадцяти племінників і племінниць, яких ми не знаємо.
– Син мого брата.
– А, – позіхнув Діпак, відчуваючи, як його долає сон. – У нього все гаразд?
– Мій брат помер двадцять років тому.
– Та ні, у твого небожа!
– Ти дуже скоро про це дізнаєшся.
Діпак поклав виделку.
– Що ти маєш на увазі під «дуже скоро»?
– Зв’язок був поганий, – лаконічно відказала Лалі. – Як я зрозуміла, він хотів би провести час у Нью-Йорку і шукав, де йому зупинитися.
– І як це стосується нас?
– Діпаку, відколи ми поїхали з Мумбаї, ти мені всі вуха продзижчав своїми тирадами про велич Індії. Часом мені здається, ніби вона застигла в часі, наче наскельний живопис. Аж ось Індія приходить до тебе. Чим же ти невдоволений?
– До мене не Індія приходить, а твій небіж. Що ти взагалі про нього знаєш? Він порядний? Якщо він хоче у нас замешкати, то, мабуть, не має ані цента в кишені.
– Як і ми, коли прибули сюди.
– Але ми мали намір працювати, а не сидіти на шиї у незнайомців.
– Кілька тижнів – це ще не кінець світу.
– У моєму віці кілька тижнів – це, може, все, що мені лишилося.
– Ти стаєш кумедним, коли драматизуєш. У будь-якому разі, тебе все одно вдень немає вдома. А я з радістю покажу йому місто. Ти ж не позбавиш мене такого задоволення?
– І де він спатиме?
Лалі кинула погляд у кінець коридору.
– Навіть не думай! – скипів Діпак.
Він поклав рушника, перетнув вітальню й відчинив двері до блакитної спальні. Чоловік сам пофарбував її тридцять років тому. Він ще ніколи не знав такого болю, як тоді, коли викидав власноруч зроблену колиску. Відтоді він заходив до цієї кімнати лише раз на рік, сідав на стілець біля вікна і мовчки молився.
У Діпака перехопило подих, коли він побачив, як дружина змінила кімнату.
Лалі підійшла до нього зі спини й обійняла.
– Подих юності нам не зашкодить.
– А коли він приїде, цей племінник? – запитав Діпак, коли почувся дзвінок домофона.
Чекаючи гостя на сходовому майданчику, Лалі поправила сарі й провела рукою по зібраному у високий пучок волоссю, яке підтримував світлий роговий гребінь.
Санджай прочинив двері ліфта. На ньому були джинси, біла сорочка, підігнана по фігурі куртка й елегантні спортивні черевики.
– Я не таким тебе уявляла, – промовила вона трохи спантеличено. – Почувайся як удома.
– Можна обійтися й без цього, – пробурчав Діпак позаду неї. – Я подам нашому випадковому гостю чаю, а ти підеш і переодягнешся.
– Не слухай цього старого буркуна, – втрутилася Лалі. – Діпак кепкує з мого вбрання, але ж я не знала, яка людина постукає в наші двері. Наша родина була такою консервативною…
– Індія дуже змінилася. Ви чекали на мене?
– Звісно ж, я на тебе чекала.