може, змінімо тему?
– А як справи в жінки, якою ти займалася? Якщо не помиляюся, партнер ставився до неї як до речі. Нещодавно ти пояснювала, що поведінка цього чоловіка – причина її нещастя і – парадоксально – джерело її щастя.
– Я тобі цього не пояснювала. Принаймні не так. Вона страждає на щось на кшталт стокгольмського синдрому й так мало себе цінує, що почувається вдячною за крихти кохання, які він їй дає.
– Ти порадила їй залишити цього типа й пошукати когось, вартого кохання?
– Моя роль обмежується тим, що я вислуховую пацієнтів і допомагаю їм зрозуміти, що вони самі кажуть.
– Ти хоча б придумала, як розв’язати її проблему?
– Так, я над цим працюю, вчу її бути вимогливішою. І вона робить неабиякі успіхи. Але якщо ти намагаєшся щось мені сказати, висловлюйся конкретніше.
– Лише те, що ти не маєш бути менш вимогливою, ніж інші жінки.
– Це так ти змінюєш тему? У тебе синдром ревнивого татуся.
– Мабуть, ти маєш рацію. Якби ж я міг порадитися з тобою до того, як твоя матір мене залишила… Але тобі було лише тринадцять, – зітхнув професор. – Навіщо ти бігаєш по кастингах, якщо доволі успішно займаєшся своєю справою?
– Тому що я тільки починаю медичну кар’єру, у мене лише три пацієнти і ми бідні як церковні миші.
– Ти не маєш перейматися через наші фінансові справи. Якщо все буде гаразд, я скоро підпишу угоду на цикл лекцій, і ми знову будемо на плаву.
– Але вони виснажать тебе і заберуть далеко. Час мені ставати самостійною.
– Нам доведеться переїхати. Ця квартира не на наші статки. Витрати залишать нас голими й босими.
– Я двічі поверталася до життя у цій квартирі: після нашого від’їзду з Коннектикуту й після нещасного випадку. А ще я хочу, аби ти тут постарів.
– Боюся, моя старість не за горами.
– Тобі лише п’ятдесят сім, і люди, які спостерігають за нами, переконані, що ми – пара.
– Це ж які?
– Столик у мене за спиною.
– Звідки тобі знати, що вони на нас дивляться?
– Відчуваю, от і все.
Вечори Хлої з батьком часто завершувалися маленькою грою, що дарувала задоволення їм обом. Вони пильно дивилися одне на одного, і кожен намагався вгадати, про що думає інший, спираючись тільки на міміку чи порухи голови. Цю розвагу завжди помічали люди за сусідніми столиками. То була рідкісна мить, коли Хлої подобалося, що за нею спостерігають, адже дивилися саме на неї, а не на її інвалідний візок.
Квітчасті штори з органзи практично не захищали від денного світла, тож Санджай розплющив очі ще на світанку. Він запитав себе, де знаходиться, але рожевий і блакитний кольори кімнати не залишали місця для сумнівів. Він сховав голову під подушку і знову заснув. За кілька годин схопив мобільний з нічного столика й підскочив на ліжку. Квапливо одягнувшись, зі скуйовдженим волоссям він вискочив із кімнати.
Лалі чекала на нього за столом у кухні.
– Хочеш відвідати музей мистецтва Метрополітен чи