її на обід.
За півгодини Лалі прибула до фонтана в парку Вашингтон-сквер.
– Мене вабить висока кухня, тож обирай найкращий ресторан району. Звісно ж, я пригощаю, – сказав Санджай, зустрівши тітку.
– Нащо витрачати гроші? Я принесла нам кошик із купою смакоти.
Доки жінка розстеляла паперову скатертину на газоні, ставила картонні тарілки й пластикові столові прибори, Санджай намагався збагнути, за що доля так на нього напосілася.
– Кумедно, що ми зустрілися саме в цьому парку, – зауважила Лалі.
– Чому? Поруч розташований офіс мого партнера.
– Мій партнер також працює поруч.
– Яким був мій батько в дитинстві?
– Стриманим. Він завжди спостерігав за іншими. Трохи схожий на тебе. Не намагайся заперечувати, вчора ти не спускав Діпака з очей. Але навряд чи ти багато побачив, бо за насупленим обличчям ховається чоловік, повний сюрпризів. Він досі не перестає мене дивувати.
– Чим він займається?
– Ти влаштував мені допит, а сам нічого не розповідаєш! Він керує.
– Таксі?
– Ліфтом, – засміялася Лалі. – Він провів усе життя в кабіні, старшій за нього самого.
– А як ви познайомилися?
– У парку Шиваджі. Я обожнювала дивитися крикетні матчі. І ходила туди щонеділі. То була мить свободи для мене. Якби батько дізнався, що я ходжу дивитися на хлопців на спортмайданчику, мені б дали добрячої прочуханки. Діпак надзвичайно відбивав. Зрештою він помітив самотню дівчину, яка зовсім сама сиділа на трибунах. В молодості я була гарненька. Одного дня, коли рахунок був надзвичайно щільним, Діпак поглянув на мене – і пропустив удар. Діпак чудово відбивав м’ячі суперників, тож це здивувало всіх. Усіх, крім мене. Коли матч завершився, він сів на два ряди нижче за мене – і мови не було, аби нас хтось помітив. Він сказав, що через мене пережив серйозне приниження і, щоб спокутувати провину, я маю прийти до нього на побачення. Я так і зробила наступної неділі, але цього разу ми залишили парк і рушили гуляти вздовж затоки Махім. Ми влаштувалися у підніжжі храму й почали розмову, яка так ніколи й не закінчилася. Ми вже сорок років живемо разом, і коли він іде на роботу зранку, я досі сумую; настільки, що часом приходжу на прогулянку в цей парк. Він працює на початку П’ятої авеню, в будинку № 12, – уточнила вона, вказуючи на арку посеред парку Вашингтон-сквер. – Але він ненавидить, коли я йому заважаю. Той клятий будинок – його королівство.
Лалі замовкла і пильно поглянула на небожа.
– Насправді ти схожий на мене, а не на мого брата. Я це бачу в твоєму погляді.
– Що ти бачиш? – іронічно запитав Санджай.
– Гордість і мрії.
– Мені час іти працювати.
– Повертаєшся у свій хай-тек? – поцікавилася вона.
– Це не місце, радше моє королівство. Не чекайте мене сьогодні на вечерю, я дуже заклопотаний. Повернуся безшумно.
– Я все одно тебе почую. Розважайся, а завтра чи іншого дня ми підемо подивитися на кілька моїх улюблених місць.
Санджай