на засув службові двері й залишила їх трохи прочиненими. Потім попрямувала до ванної, підрум’янила щоки перед дзеркалом, побризкала трохи парфумів на шию, а тоді знову пірнула під простирадла. Очікуючи, вона гортала журнал.
День, коли я залишила лікарню
Спершу я послуговувалась дерев’яною дошкою. Я розташовувала її між ліжком і основою інвалідного візка, щоб перебиратися з одного на інше. Цього навчила мене Меґґі. Я була не першою її пацієнткою, і вона мала хист усе пояснювати так, щоб ви не встигли злякатися. Вона пообіцяла, що одного дня мені не знадобиться дошка – потрібно лише накачати руки. Я стільки років бігала, формуючи сильні, наче камінь, ноги… А тепер вони зникли й доводиться наново вчитися ходити за допомогою плечей і потилиці.
Одного ранку лікар Малдер сказав, що більше не має причин мене затримувати. Оголошуючи цю новину, він мав сумний вигляд, і я подумала, що йому, можливо, хотілося б, аби я залишилася ще.
Оскільки я трохи в нього закохалася і Меґґі таємно дала мені останню таблетку оксі[6], я запропонувала йому поїхати зі мною. Він засміявся, поплескав мене по плечу і сказав, що пишається мною. А тоді попросив мене приготуватися, бо надворі на мене чекають люди. Які люди? «Побачите», – відповів він з усмішкою, за яку я ладна була негайно вийти за нього заміж.
Я цього не розуміла, але тієї миті прагнула лише одного: увібрати в себе його обличчя і запах, поки це можливо. У голові вже вимальовувався розподіл на життя до і після. З лікарем Малдером і без нього.
У візку, який штовхав тато, я перетнула коридор. Санітари, медсестри й чергові лікарі піднімали великий палець, аплодували і вітали мене. Ну й диваки: саме я маю їм аплодувати, обіймати їх і говорити, що тут я відкрила таку глибину людяності, якої ніколи не знала, але яка дала мені сили витримати біль. Та на цьому сюрпризи не скінчилися: виїхавши у вестибюль, я була вражена.
Журналісти, камери, тріск спалахів, поліціянти, що мали мене захистити, і сотня незнайомців з усіх куточків міста, які прийшли мене привітати. Я залилася слізьми, щойно збагнула: мене вітали не тому, що я мало не перетнула фінішну смугу, а тому, що я взагалі вижила.
По завершенні кастингу Хлоя захотіла прогулятися по Медісон-авеню. Зрештою, чому б і не придбати собі сукню чи бюстьє, аби потішити матір – чи, ще краще, саму себе. Дівчина їхала вздовж вітрин, зайшла у два магазини, але так нічого і не придбала. Повітря повнилося весняним ароматом, який так чарує серце, тротуар був просторим, а кастинг наче минув успішно, тож у неї було все, щоб почуватися щасливою і без марних витрат. Вона обігнула Медісон-парк. З півночі на південь П’ята авеню м’яко спускалася, тож Хлоя легко могла повернутися сама.
Коли вона під’їхала до будинку, Діпак квапливо відчинив двері й провів її до ліфта.
– До вашого кабінету чи додому? – запитав він, поклавши долоню на руків’я.
– Додому, будь ласка.
Кабіна поповзла вгору.
– Діпаку, я отримала роль. Записи почнуться наступного тижня, – поділилася