він гукнув доньці, щоб вона викликала швидку.
– Що відбувається? – закричала вона, дратуючись, що не може нічого дізнатися сама.
– Не гай часу, я спущуся й відчиню їм.
Вона помчала до своєї кімнати, схопила мобільний і набрала 911. Повернувшись до свого спостережного пункту, вона широко прочинила штори.
Батько чекав на тротуарі. Пронизливо завила сирена – і машина швидкої зупинилася біля будинку. Двоє фельдшерів кинулися в службові двері за містером Бронштейном.
Хлоя чотири рази проїхала між кімнатою й кухнею.
Рятувальники вийшли, тягнучи до швидкої ноші. На них лежав чоловік, обличчя якого прикривала киснева маска.
Хлоя чатувала на батька біля дверей квартири. Натомість він виринув з іншого боку коридору.
– Не міг скористатися ліфтом. Містер Рівера в дуже кепському стані.
День, коли мені змінили пов’язки
Лікар Малдер запитав, чи хочу я поглянути на свої коліна. Він пояснив, що одні пацієнти бажають бачити кінцівки, а інші – ні. Завагавшись, я вирішила, що подивлюся тільки на одне коліно.
Я знала, що втратила, але не усвідомлювала масштабу поранень. Там, де мали бути литки, шкіра скидалася на місячний краєвид. Мене наче паралізувало. Джуліус вирішив вийти. Меґґі поклала мені на лоба компрес, а тато втік до Джуліуса в коридор. Можливо, щоб залишити мене в суто жіночому товаристві. Або щоб я не бачила, як він плаче.
Потім Меґґі повідомила, що найближчими днями оксі, дилаудид та фентаніл стануть моїми найкращими друзями – але лише на кілька днів. У жодному разі не можна було звикати до них. Мене зачарувала доброта людей, що лікували мене. Меґґі називала мене «краплинкою меду» – мабуть, на цю метафору її наштовхнув вигляд моїх колін. Знімаючи бинти сантиметр за сантиметром, лікар запитував, чи мені не боляче. Щиро кажучи, їхнє співчуття дуже заспокоювало. Якби ж я могла забрати їх обох додому… але до повернення ще було далеко.
Я тримала Меґґі за руку – по правді, я мало не розчавила їй пальці, – а вона все повторювала, що я міцна, як огірочок, що я неймовірна. А коли Малдер зірвав останні бинти, біль став таким нестерпним, що я виблювала сніданок. Щойно Джуліус повернувся до палати, Меґґі тицьнула йому миску з блювотою. Романтично, далі нікуди. Більше я нічого не пригадую. Меґґі сказала, що я вже досить настраждалася, тож, не чекаючи на рішення лікаря Малдера, дала мені снодійне. Вона вприснула вміст шприца у крапельницю, яка постачала рідину мені в руку, і я поринула у дрімоту.
Коли я розплющила очі, Джуліус досі був поруч.
Я захотіла дізнатися, скільки проспала, ніби це мало хоч якесь значення. Насправді я хотіла знати, скільки часу він просидів біля мене. Він уважно поглянув на мене і сказав, з не притаманною йому слабкістю, що мені треба помити голову. Потім він залився слізьми, і тепер його втішала я. Джуліус без упину повторював, як йому прикро… чому прикро? Я відповіла, щоб він не мучив себе, бо його провини тут немає. Але він наполягав, мовляв, нічого б не трапилося, якби він відклав роботу і ми поїхали