і лишиться, – видихнув містер Зельдофф, потай облизуючись на декольте місіс Клерк.
– Сподіваємося, йому в лікарні зробили томограму, – додала його дружина, ко`пнувши чоловіка по гомілці.
– У якій він лікарні? – незворушно запитав Діпак.
– Я попросив, щоб його відвезли до «Бет». Там працює один мій друг, лікар, – відповів Бронштейн.
– Гадаю, кожен з вас хотів би повернутися додому якомога швидше, але для цього нам доведеться здійснити дві поїздки. Отже, всі по черзі, – повідомив Діпак голосом капітана корабля під час бурі.
Він покликав пасажирів: Зельдоффів, містера Моррісона, якому дивовижним чином вдавалося дрімати стоячи, і, зрештою, місіс Коллінс… Пошукавши жінку поглядом, він заскочив її на гарячому – вона саме нишпорила за його бюрком. Вона відчинила шухлядку, зачинила її й нахилилася додолу.
– Чи можу я вам допомогти? – прошепотів Діпак.
Місіс Коллінс знайшла свій скарб. Вона підвелася і вручила ліфтеру маленьку книжку, яку той нишком поклав собі в кишеню.
– Можете на мене розраховувати, – стримано мовив він. – Якщо ви пройдете до ліфта й дорогою розбудите містера Моррісона, я буду вам незмірно вдячний…
Минуло кілька хвилин. Діпак здолав сотню метрів, катаючись угору та вниз, і нарешті опинився в кабіні сам. Опустивши відкидне сидіння, він умостився й обхопив голову руками. Доведеться попередити дружину, що він повернеться сьогодні пізно. Мешканцям знадобляться його послуги, щоб повернутися додому наприкінці дня. Потім він забіжить у лікарню. Хто виконуватиме його роботу вночі? І як довго мешканці погодяться користуватися службовими сходами після його відходу? Наразі ліфтер не мав жодної відповіді, та похмуре передчуття не полишало його.
Життя повернулося до майже нормального ритму. Діпак здійснив звичні поїздки. Підняв покоївку Клерків, спустив їхнього золотистого ретривера й доручив його вигулювальнику собак. О 9-й годині містер Ґрумлат зайшов до вестибюля.
– У вас сьогодні вранці дивна пика, – мовив бухгалтер, заходячи до кабіни.
На щастя, його кабінет був на другому поверсі, тож Діпаку не довелося відповідати.
О 10-й годині Діпака викликав містер Вільямс. Ліфтер уже піднімався на восьмий, коли його, своєю чергою, покликав містер Зельдофф. Сенсу зупиняти кабіну не було: люди жахалися від думки трішки піднятися, коли вони хотіли спуститися, тож Діпак забрав його на зворотному шляху. Зельдофф і Вільямс знову привіталися.
– Ну серйозно, якого дідька він забув о п’ятій ранку на сходах? – процідив хронікер «Фокс ньюс», який ніколи не втрачав нагоди когось у чомусь запідозрити.
– Гадки не маю, – зітхнув містер Зельдофф, якому рідко щось спадало на думку, та й то лише в присутності сусідки-француженки з шостого поверху.
Діпак відчув їхні погляди в себе на плечах чи на картузі… і нічого не сказав, хіба що побажав гарного дня, відчиняючи дверцята. Чоловіки попрощалися на тротуарі.
Трішки пізніше він підвіз Клерків, які завжди