Олександр Ірванець

Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus: понурий роман


Скачать книгу

має значення? – Метелецький повернув окуляри на належне їм місце й аж розвів руками в запалі. – Ми всі, тут присутні, маємо відповідну закінчену театральну освіту.

      І ми тут усі професіонали й однодумці. Тому будьте такі ласкаві, розкажіть нам коротко зміст цієї п'єси, її, так би мовити, генеральну фабулу. Адже ви це все пам'ятаєте, я не сумніваюся!

      – Не так воно просто… – Кушнір говорив зовсім тихо, видно було, що він не дуже добре почувається. – П'єса ця справді дуже відома… була свого часу. Але я в ній не грав, тому навряд чи з мене буде велика користь. Ролей я не знаю, а генеральна, як то ви сказали, фабула, вона там досить проста…

      – Ну так тим краще! Семене Марковичу, – режисер аж запроменився дещо нещирою приязню. Він розставив руки назустріч старому акторові, ніби хотів стиснути його в обіймах. – Якщо вона така проста, то нам не буде складно поставити її на сцені. Колектив у нас молодий, здоровий, нам ще й не такі завдання по плечу! Розповідайте, шановний, розповідайте!

      – Отож… – Було помітно, що Семен Маркович напружує пам'ять, пригадуючи щось давно і надійно забуте. – Отож… там є… Едіп, ясна річ, Едіп. А ще там є той пророк, точніш оракул, його звати… звати його – а! Тересій. Чи, може, Тіресій… Точно – Тіресій! Потім там ще фігурують… Як же ж їх?.. – Старий почухав голову під пов'язкою, котра знову збилася набакир.

      – Може, Семене Марковичу, може, ви нам спершу розповісте, так би мовити, сюжет п'єси, перебіг дії? А вже потім пригадаєте всіх дійових осіб? – режисера відверто дратувала манера викладу, що її обрав Кушнір.

      – Зараз-зараз. Дайте мені, будь ласка, зосередитися!.. – Старий актор іще раз підніс руку до голови.

      Метелецький перевів свій погляд на акторів у залі, знову зняв окуляри, протер їх:

      – Я, може, вам тим часом поясню, в чому причина. Там, у цій п'єсі, в самому її фіналі, є така сцена, коли Едіп, головний герой, втямивши увесь жах, всю трагічність ситуації, в якій він опинився, приймає рішення покарати самого себе. І він осліплює сам себе, виймає собі очі металевою пряжкою… чи брошкою… Пряжкою чи брошкою, Семене Марковичу? – Режисер знову повернув голову до Кушніра, але той все ще чухав собі десь під пов'язкою і, здавалося, перебував у глибокій задумі. – Ну, та несуттєво. І ось наш шановний Семен Маркович, розігруючи переді мною цю сцену, так би мовити, імпровізуючи, настільки захопився, що справді почав бити себе по обличчю, по очах якимсь гострим металевим предметом. – Метелецький насторожено всміхнувся. – Що то було, Семене Марковичу?

      – Там ще є Креонт. Чи Креант? – Старий, видно, все ще не чув, що у нього запитують. Режисер махнув рукою.

      – Семене Марковичу! Чуєте мене, Семене Марковичу, шановний! Вам, напевно, і справді треба піти і ще трохи відпочити! Добре?

      Старий актор кивнув і, все ще чухаючи собі чоло під низько насунутою пов'язкою, повільно почвалав до виходу із зали. Незрозуміло було, чи чув він слова режисера, а чи просто так сам собі вирішив, що свою частину роботи виконав і може бути вільним.

      Метелецький