Олександр Ірванець

Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus: понурий роман


Скачать книгу

не розмовляли – тільки тоді, як курили у дворі й той раптом згадав загадкового короля. Але то й не справжня розмова була, а так – спільне вдихання нікотину.

      – Я маю вам дещо розповісти з того, що пригадав. – Семен Маркович повернув і схилив голову, тюрбан пов'язки таки й далі трохи збивався, налазячи йому на очі. – Отож ваш герой живе з прийомними батьками, не знаючи, що насправді він – син царя. І сам він цар, розумієте?

      – Не зовсім… – Ігор наморщив чоло. У шлунку смоктало дедалі сильніше.

      – Ну, бачите, вся п'єса побудована на цьому його незнанні й на відкритті страшного для нього знання…

      – А чому «страшного»? – Ігор таки примусив себе думати про п'єсу, а не про відчуття в животі. – Що в цьому страшного?

      – Так отож. У кінці він, дізнавшись, що вбив свого батька й і одружився зі своєю матір'ю, йде за місто і там на самоті виймає собі очі.

      – То ви?.. – Ігор нарешті починав щось розуміти.

      – Так. Я гратиму Едіпа в другій частині спектаклю. Так вирішив режисер.

      – Та ні. Я не про те. – Ігор перейшов на шепіт, хоча крім них у залі нікого й не було. – Ви що, вивчали такі твори, коли навчалися у тому, як його, театральному?..

      – …Інституті. Так. Вивчав. Ми тоді класику штудіювали, і то ретельно… – Кушнір кивнув головою, і пов'язка ще більш насунулась на обличчя. – Так що й досі, як бачите, дещо пам'ятаю.

      Позаду відчинилися двері до зали, й крізь них увірвалося благеньке світло з коридору та гамір кількох голосів. Режисер Метелецький у супроводі групки акторів прямував центральним проходом поміж рядами.

      – Ось! Наші головні герої вже тут! – він широким жестом вказав на Ігоря й на Кушніра. – Два царі! Два Едіпи!

      – Їх що, буде два? – запопадливим голосом запитав хтось із акторів, котрі супроводжували Метелецького.

      – Так! Їх буде двоє! Зрештою, я, як режисер, маю право на творчий пошук! – режисер говорив це, явно кокетуючи. Навряд чи хтось у театрі, та й у всьому місті, міг би поставити під сумнів право режисера Метелецького на творчий пошук. – До речі, щоб я потім не забув, – він довірливо схилився над Ігорем і перейшов на тихе, приватне туркотіння, – я переговорив з бухгалтерією. Після закінчення репетиції можете підійти отримати аванс…

      – Дякую! – Ігор не зумів сказати цього так само приватно. Прозвучало голосно і пафосно. Режисер довірчо поклав йому руку на плече:

      – А тепер прошу на сцену. Зараз я вас усіх розставлю так, як бачу на початку дії. Так, ви, Ігоре, ходіть сюди, ближче, ближче… Тож тут добре буде. А ви, Семене Марковичу, в першій частині будете не Едіпом, а тим пророком…

      – Оракулом… – поправив режисера Кушнір.

      – Ну, нехай оракулом, – поморщився Метелецький.

      – Де я стою? – запитав старий, повільно піднімаючись на сцену.

      – Ви?.. Ви зараз не стоїте, а виходите з-за лаштунків. А ви, Ігоре, ви чуєте мене?..

      – Так, чую, – відгукнувся Ігор.

      – Ви в цей час відтискаєтеся від підлоги. Це буде символізувати