шукав чарівника і знайшов – аж у темному лісі. Мав чарівник літ сто, а може, й двісті.
– Скажи мені, чоловіче, хто нашу старість догляне? – просить дід. – Старі ми вже з бабою, а дітей не маємо і не знаємо, чи будемо мати.
Чарівник відповідає:
– Піди, чоловіче добрий, до міста, купи новий горнець й дванадцять яєць. Вдома поклади яйця в горнець і накрий подушечкою, а бабі скажи, аби спокійно сиділа на тій подушечці дев’ять місяців.
Чоловік так і зробив. Купив яйця, а в горшкодрая – горнець і заставив бабу сидіти на тих яйцях, як чарівник порадив.
Дід бабу доглядає, носить їсти, аж минає дев’ять місяців. Чує вона, що шуркоче щось у горнці. Підняла подушку і скрикнула з радості:
– Синок є! Біжи, шукай кумів.
– Почекай, стара, може, ще буде один, і тоді піду кликати.
Через якийсь час як почали з’являтися сини – баба їх лише назначує, аби не переплутати. Так прийшли на світ одинадцять синів, а дванадцятий заплакав у яйці:
– Йой! Йой! І я на світ хочу!
Подивилася баба, а шкаралупа ніяк не тріскається, і дванадцятий не може вилізти. Довелося пальцем виколупати його на долоню.
Всім синам дали людські імена, а яке дванадцятому дати? Дід з бабою хотіли якесь гарне, та старші сини обурилися і прозвали його Вилупком.
Сини ростуть як із води. Ще вчора були як долоня, а сьогодні вже по лікоть. Пройшла одна весна, друга, а на третю кажуть:
– Тату, зробіть нам лопати – будемо копати город. Вам несила нас всіх вигодувати.
Поробив старий їм лопати. Вийшли всі на город і за день завеснували. Тоді кажуть батькові:
– Ви літо перебудете, а ми підемо у світ заробітку шукати. А як щось заробимо, то повернемося.
Що робити старим? Мусять погоджуватися.
Попрощалися з ними сини і рушили в далеку дорогу.
Ідуть хлопці, минають села та міста, ріки та гори, і прийшли в чудесний ліс. А на узліссі хатка на курячій лапці.
Повернули і стукають:
– Добрий день. Хто тут живе?
Аж виходить із хати стара-престара баба.
– Хочемо найнятися на роботу, – просяться хлопці.
Подивилася баба на них і каже:
– Добре, дам вам роботу. Я давно шукаю таких молодців. Будете служити в мене рік, а тоді просіть, що хочете.
На другий день нагодувала їх, показала на табун коней:
– Женіть у степ, – наказала. – Маєте їх пасти й сторожити.
Погнали хлопці коней у степ і граються собі, а Вилупка як найменшого посилають коней завертати.
Була в тому табуні жеребна кобила. Почав Вилупок їй найкращої трави носити, годувати. А через кілька днів привела кобила лошатко. Вилупок тішиться, бо має тепер з ким гратися: до гурту його не приймають. Дасть господиня хліба на обід, а він половину з того лошаті несе.
Так проминув рік, лоша й каже:
– Слухай, побратиме, завтра баба кожному за службу дасть те, що хто собі вподобав. Ти ні золота, ні багатства не бери, тільки скажи, що хочеш мене, старе жґребло, що над дверима лежить, клубок із нитками, що в баби під подушкою, голку, що носить стара в пазусі, щітку й старий гребінець, що на вікні.