Виктор Мари Гюго

Собор Паризької Богоматері


Скачать книгу

type="note">[11], – крикнув Жеан Вітряк.

      Зграя школярів, шалено аплодуючи, голосно повторила цей каламбур.

      – Ви їдете на вулицю Тіботоде шукати помешкання, правда, пане ректор, партнере диявола?

      Потім дійшла черга й до інших сановників.

      – Геть педелів! Геть жезлоносців!

      – Скажи-но, Робене Пуспен, а хто ото такий?

      – Це Жільбер де Сюльї, Gilbertus de Soliaco, канцлер Отенського колежу.

      – Стривай, ти зручніше примостився, – на ось мій черевик, жбурни йому в пику!

      – Saturnalitias mittimus ecce nuces[12].

      – Геть усіх шістьох богословів з їхніми білими стихарями!

      – Так це богослови? А я гадав, це ті шість білих гусок, що їх дала місту свята Женев’єва за маєток Роньї!

      – Геть медиків!

      – Геть диспути на визначені й довільні теми!

      – Лови мою шапчину, канцлере святої Женев’єви! Ти скривдив мене! Це правда: він віддав моє місце в нормандському земляцтві малому Асканіо Фальцаспаді з провінції Бурж, бо той – італієць!

      – Це несправедливо, – погодились всі школярі. – Геть канцлера Женев’єви!

      – Гей ви, метре Жоакен де Ладеор! Агов, Луї Даюїль! Агов, Ламбере Октеман!

      – Сто чортів довіреному німецького земляцтва!

      – І капеланам Святої Каплиці з їхніми сірими хутряними накидками; cum tunicis grisis!

      – Seu de pellibus grisis fourratis![13]

      – Гей, магістри мистецтв! Усі, хто в гарних чорних мантіях! Усі, хто в гарних червоних мантіях!

      – Непоганий хвіст у ректора!

      – Можна подумати, що це венеційський дож їде на заручини з морем.

      – Дивись, Жеане! Каноніки святої Женев’єви!

      – Під три чорти каноницьку братію!

      – Абате Клод Шоар! Докторе Клод Шоар! Ви шукаєте Марію ля Жіфард?

      – Вона на вулиці Глатіньї.

      – Вона гріє ліжко королю розпусників.

      – Вона сплачує йому свої чотири деньє – quator denarios.

      – Aut unum bombum![14]

      – Ви хочете сказати – з кожного носа?

      – Друзі, ось метр Сімон Санген, виборець від пікардійського земляцтва, а позад нього сидить його жінка!

      – Post equitem sedet atra cura![15]

      – Сміливіше, метре Сімон!

      – Добридень, пане виборець!

      – Добраніч, пані виборчихо!

      – Які ж вони щасливі, їм усе видно, – сказав, зітхаючи, Жоаннес де Молендіно, що, немов птах, ще й досі сидів серед листя капітелі.

      Тим часом присяжний бібліотекар Університету, метр Андрі Мюньє, нахилився до вуха королівського хутряника, метра Жіля Рогатого.

      – Кажу вам, добродію, це кінець світу. Ніколи серед школярів ще не було такої розбещеності, а всьому виною прокляті вигадки нашого століття, які все псують – гармати, кулеврини, бомбарди[16], а головне – друкарство, ця нова німецька чума. Немає вже ні манускриптів, ні книжок. Друкарство нищить книжкову торгівлю. Настає кінець світу.

      – Я це добре бачу з того, як процвітає торгівля оксамитом, – сказав хутряник.

      У цю мить пробило дванадцяту.

      – А-а!.. – В один голос заволала вся