зник за килимом, і доти, доки автор нового мораліте несподівано розкрив своє інкогніто перед наївно захопленими Жіскетою та Лієнардою, минуло досить багато часу. Факт, вартий уваги: весь цей натовп, ще кілька хвилин тому такий галасливий, тепер спокійно, з добродушною лагідністю чекав, повіривши словам комедіанта. Це – новий доказ вічної істини, яку й тепер повсякденно підтверджують наші театри: найкращий спосіб примусити глядачів терпляче очікувати – запевнити їх, що вистава ось зараз почнеться.
Однак школяр Жеан не дрімав.
– Гей, ви! – раптом вигукнув він серед загального спокійного очікування, яке змінило бурю. – Де ж Юпітер? Пані Богородиця? Чортові штукарі, ви що, знущаєтеся з нас? Виставу, виставу! Починайте, а то почнемо ми!
Цього було досить.
З глибини сцени долинули високі й низькі звуки музичних інструментів; килим трохи відхилився. З-за нього вийшли чотири строкато вбрані й нарум’янені персонажі, видерлись по крутій драбині і, дійшовши до верхньої площадки, вишикувалися перед глядачами, вітаючи їх низьким поклоном. Музика затихла. Містерія почалася.
Ці чотири особи, діставши за свої поклони щедру винагороду – гучні оплески, серед побожної тиші почали декламувати пролог, від якого ми охоче звільняємо читача. До того ж глядачів, як це буває і в наш час, значно більше захоплювали костюми дійових осіб, аніж їхні слова; і цілком слушно. Виконавці були одягнені у напівжовті, напівбілі костюми, які різнилися лише тканиною. Вбрання першого було із золотої та срібної парчі, другого – з шовку, третього – з шерсті, четвертого – з полотна. Перший тримав у правій руці шпагу, другий – два золоті ключі, третій – терези, четвертий – лопату. А на допомогу тугодумам, які, незважаючи на всю ясність цих атрибутів, все ж могли не зрозуміти значення їх, на подолі парчевого одягу було вигаптувано великими чорними літерами: «Я – шляхта», шовкового – «Я – духівництво», шерстяного – «Я – торгівля», полотняного – «Я – селянство». Серед цих алегоричних постатей кожний уважний глядач міг легко розрізнити двох персонажів чоловічої статі, бо вони були в короткій одежі і капелюхах, а обидві жіночі алегорії були вбрані в довгий одяг і мали на голові чепці.
Тільки дуже недоброзичлива людина могла не зрозуміти з поетичного пролога, що Селянство було в шлюбі з Торгівлею, а Духівництво – із Шляхтою і що обидва щасливі подружжя мали чудового золотого дельфіна[18], якого хотіли присудити найвродливішій дівчині. Отож вони ходили по всьому світу, шукали таку красуню, і, відкинувши одну по одній королеву Голконди, принцесу Трапезунду, доньку великого хана та багатьох інших жінок, Селянство і Духівництво, Шляхта і Торгівля прийшли відпочити на мармуровій плиті Палацу правосуддя, виголошуючи перед шановною аудиторією стільки сентенцій та афоризмів, софізмів, означень і поетичних фігур, скільки можна було почути лише на факультеті словесності під час іспитів, які магістри складають на звання ліценціатів.
Усе це було справді прекрасно!
Однак серед юрби, яку чотири алегоричні постаті навипередки заливали потоками метафор, жодне вухо