перервала їхню розмову. Вона доклала стільки зусиль, аби повернутися в минуле, і тепер поводилася майже так само, як і минулого тижня. Знову відштовхувала його цими безглуздими звинуваченнями.
– …
Збентежений, Горо підвівся. Він звернувся до Казу за барною стійкою.
– Перепрошую… Скільки я маю заплатити? – Він потягнувся за рахунком.
Фуміко розуміла: якщо вона не завадить Горо, він оплатить рахунок і піде.
– Зачекай!
– Усе гаразд, краще залишмо все як є.
– Це не те, що я прийшла тобі сказати.
– Що?
«Не їдь».
– Чому ти не обговорив цього зі мною?
«Я не хочу, щоб ти їхав».
– Ну, це…
– Я знаю, наскільки важлива для тебе ця робота… Я ж не заперечую, щоб ти їхав до Америки… Я не відмовлятиму тебе…
«Я думала, що ми завжди будемо разом».
– Але принаймні…
«Невже про це думала тільки я?»
– Я хотіла, щоб ти обговорив це зі мною… Розумієш, не дуже гарно з твого боку приймати рішення, не обговоривши цього зі мною…
«Я справді щиро…»
– Річ у тім… ну, ти знаєш.
«…кохала тебе».
– Я почувалася так, ніби ти навмисне нічого мені не розповідаєш…
– …
– Я хотіла сказати…
– …
«Від цього все одно нічого не зміниться…»
– Ну… Це все, що я хотіла сказати.
Фуміко планувала бути відвертою – зрештою, теперішнє однаково не зміниться. Але вона не могла сказати цього. Їй здавалося, що це зізнання буде визнанням поразки. Вона зненавиділа б себе, якби запитала щось на кшталт: «Що ти вибираєш – роботу чи мене?» До зустрічі з Горо робота для Фуміко завжди була на першому місці. Вона не хотіла казати йому щось подібне. Не хотіла й поводитися як стереотипна жінка, особливо перед чоловіком, молодшим на три роки. Вона була гордою. А ще, схоже, заздрила, що його кар’єрне зростання перевершувало її власне. Тому не спромоглася на відвертість. А втім… Однаково було занадто пізно…
– Добре, їдь… Байдуже… Хай би що я сказала, ти все одно поїдеш до Америки.
– …
Договоривши, Фуміко одним махом допила каву.
– Ого.
Коли чашка спорожніла, вона знову відчула запаморочення. Світ навколо знову закрутився й наповнився мерехтливою парою.
«І навіщо я поверталася в минуле?»
Фуміко поринула в думки.
– Я завжди думав, що… – озвався Горо. – Що я тобі не пара.
Фуміко не розуміла, чому він це казав.
– Коли ти запрошувала мене випити кави, – продовжував він, – я завжди повторював собі, що не варто в тебе закохуватися…
– Що?
– Тому що в мене є це… – сказав Горо.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета