це не для сторонніх. Фуміко розуміла, що не варто нічого казати, та облишила їх. Аж раптом…
– Отож… Може, нам краще піти? – запитала Когтаке лагідним і терплячим голосом.
– Що?
До Фуміко повернулася надія. Байдуже, чи ходила вже жінка в білій сукні до вбиральні. Якщо Фусагі піде, у неї більше не буде суперника.
Коли Когтаке припустила, що жінка в білій сукні не збирається сьогодні до вбиральні, Фусагі погодився й сказав: «Мабуть, твоя правда». «Мабуть». Хоча він так само міг сказати: «Хай там як, а я зачекаю». На його місці Фуміко точно б чекала. Вона зосередила всю увагу, чекаючи на відповідь Фусагі й намагаючись не виявляти своєї нетерплячки. Усе тіло ніби стало її вухами. Фусагі кинув погляд на жінку в білому й на мить замислився.
– Так, добре, – відповів він.
Його відповідь була такою простою й зрозумілою, що Фуміко навіть не встигла затамувати подих. А потім вона так зраділа, що її серце шалено застукотіло.
– Тоді підемо, коли ти доп’єш каву, – сказала Когтаке, дивлячись на напівпорожню чашку.
Здавалося, тепер Фусагі думав лише про те, щоб скоріше піти.
– Ні, усе гаразд. Вона й так уже охолола. – Він незграбно склав свій журнал, записник та олівець, потім підвівся.
Накинувши вовняного піджака – такі носили будівельники, – він рушив до касового апарата. Тієї ж миті, навдивовижу вчасно, з кухні повернулася Казу. Фусагі віддав їй свій рахунок.
– Скільки я маю заплатити? – запитав він.
Казу почала клацати скрипучими кнопками давнього касового апарата, а Фусагі тим часом узявся перевіряти іншу свою сумку, нагрудну й задню кишені та всі інші можливі місця…
– Дивно, мій гаманець… – пробурмотів він.
Схоже, він прийшов до кафе без гаманця. Кілька разів перевірив ті самі місця, але так його й не знайшов. Він виглядав дуже засмученим, здавалося навіть, що він от-от заплаче.
Несподівано Когтаке видобула звідкись гаманця й простягнула його Фусагі.
– Ось.
То був добряче вичовганий чоловічий шкіряний гаманець, який згинався навпіл і був напханий схожими на чеки папірцями. Фусагі на мить закляк, здивовано розглядаючи гаманця. Не те щоб вагався, чи взяти його у Когтаке. Радше був дійсно вражений. Нарешті він мовчки взяв гаманця.
– Скільки? – запитав Фусагі, нишпорячи у відділі з монетами, ніби за звичкою.
Когтаке нічого не сказала. Вона просто стояла позаду Фусагі й дивилася, як він шукав гроші.
– Триста вісімдесят єн.
Фусагі видобув з гаманця одну монету й простягнув її Казу.
– Так, ви дали п’ятсот єн…
Казу взяла гроші, поклала їх до касового апарата. Почувся брязкіт монет. Вона витягла з шухлядки решту.
– Сто двадцять єн решти. – Казу сумлінно віддала решту й рахунок у руки Фусагі.
– Дякую за каву, – сказав Фусагі й обережно висипав решту до гаманця.
Потому він заховав його до своєї сумки, вочевидь, геть забувши про Когтаке, і квапливо рушив до дверей.
Дзень-дзелень.
Когтаке