рахувала, загинаючи пальці, і ці правила щоразу більше її дратували.
– Це правило, мабуть, найскладніше.
Фуміко й так добряче нервувала через ці осоружні правила, а тут ще одне, найскладніше правило. Від цього її серце могло от-от розірватися. Та Фуміко прикусила губу.
– Якщо вже так, то нехай… Ну ж бо, скажіть мені. – Фуміко схрестила руки на грудях і кивнула Казу, наче наголошуючи, що не відступиться.
Казу різко втягнула повітря, ніби хотіла сказати: «Розкажу», і побігла на кухню поставити на місце прозору скляну кавову карафку, яку тримала в руках.
Залишившись на самоті, Фуміко глибоко вдихнула, аби опанувати себе. Її основною метою було повернутися в минуле, щоб якось запобігти від’їзду Горо до Америки.
Просити його залишитися видавалося неправильним, але якби вона зізналася, що не хоче, аби він їхав, Горо міг відмовитися від переїзду до Америки. Якби все склалося добре, можливо, їм узагалі не довелося б розставатися. Хай там як, головною причиною повернення в минуле було бажання змінити теперішнє.
Але якщо теперішнє змінити неможливо, ніщо не могло зарадити переїзду Горо до Америки та їхньому розставанню. Попри це Фуміко прагнула повернутися в минуле – вона хотіла побачити його. Тільки б повернутися. Фуміко всім серцем жадала здійснити цю неймовірну мандрівку.
Вона не була певна, гарна це ідея чи погана. «Авжеж, гарна, що в цьому може бути поганого», – переконувала себе. Коли Фуміко відсапнула, повернулася Казу. Обличчя Фуміко скам’яніло, ніби в обвинуваченого, який чекав на вирок суду. Казу зупинилася за барною стійкою.
– Повернутись у минуле можна, лише сидячи на певному стільці в цьому кафе, – оголосила вона.
Фуміко відреагувала миттєво.
– На якому стільці? Де мені сісти? – запитала вона й роззирнулася так рвучко, що навіть повітря засвистіло.
Ігноруючи реакцію Фуміко, Казу обернулася й прикипіла очима до жінки в білій сукні.
Простеживши за її поглядом, Фуміко теж поглянула на жінку.
– На отому, – неголосно відповіла Казу.
– На отому? Де сидить та жінка? – прошепотіла Фуміко над барною стійкою, не відриваючи очей від незнайомки в білій сукні.
– Так, – просто відповіла Казу.
Та не встигла вона договорити це однісіньке слово, як Фуміко вже рушила до жінки в білому.
Здавалося, що життя проходило повз неї. Її біла, майже прозора шкіра різко контрастувала з довгим чорним волоссям. Хоча настала весна, повітря було ще доволі прохолодним і щипало голу шкіру. Але жінка була вдягнена в сукню з короткими рукавами, і ніде не було видно її куртки. Фуміко відчувала: тут щось не так. Та ніколи було цим перейматися.
Фуміко звернулася до жінки:
– Ем-м… Даруйте, чи можу я попросити вас помінятися зі мною місцями?
Вона щосили стримувала нетерплячку. Була впевнена, що говорила ввічливо й не сказала нічого образливого. Однак жінка в білій сукні зовсім не звернула на неї уваги. Ніби й не чула. Це дещо спантеличило Фуміко. Часом людина так поринає в книгу, що не чує нічого навколо.