бо ніяк не міг знайти того паперового рушника.
Гіраї запитала ще тихіше:
– Які результати обстеження?
Не відповідаючи на її запитання, чоловік пошкрябав перенісся.
– Погані? – похмуро вела далі Гіраї.
Вираз обличчя Негаре не змінився.
– Ознайомившись із результатами, вони вирішили, що вона не потребує госпіталізації, – пробурмотів Негаре собі під ніс.
Гіраї тихенько зітхнула.
– Зрозуміло… – сказала вона й зиркнула в бік затильної кімнати, де була Кеї.
Кеї від народження мала слабке серце. Вона часто лежала в лікарні. Утім, завдяки життєрадісності й веселій вдачі Кеї завжди посміхалася, хай яким тяжким не був би її стан. Гіраї добре знала про цю властивість Кеї, тому перепитала в Негаре.
Негаре врешті знайшов паперового рушника й узявся витирати руки.
– А як справи в тебе, Гіраї? Усе гаразд? – запитав він, змінюючи тему.
Гіраї не зовсім розуміла, що він мав на увазі, і здивовано розширила очі.
– Це ти про що? – запитала вона.
– Твоя сестра вже не раз приходила, аби зустрітися з тобою, хіба ні?
– А… Так, приходила, – знехотя відповіла Гіраї й почала роззиратися.
– Твої батьки мають готель, так?
– Так, мають.
Негаре не знав подробиць, але чув, що Гіраї пішла з дому й тепер готелем керувала її сестра.
– Мабуть, твоїй сестрі нелегко самій давати всьому раду.
– Ні, вона справляється. Моя сестра знає, як упоратися з такою роботою.
– І все ж…
– Минуло багато часу. Я не можу повернутися додому, – відрізала Гіраї.
Вона дістала з леопардової сумочки величезного гаманця. Він був таким великим, що більше скидався на книжку. Почувся брязкіт – Гіраї почала перебирати монети.
– Чому?
– Навіть якби я повернулася додому, з мене не було б ніякої користі, – сказала Гіраї, схиливши набік голову, і ніяково всміхнулася.
– Але… – Негаре хотів сказати ще щось.
– Отож, дякую за каву. Мушу йти, – перервала його Гіраї.
Вона поклала гроші за каву на барну стійку, підвелася й рушила до дверей, ніби тікала від цієї розмови.
Дзень-дзелень.
Збираючи монети, які залишила Гіраї, Негаре зиркнув на Фуміко. То був лише один погляд. Його не надто цікавило, ким була ця жінка, яка лежала долілиць на столику. Він згріб монети у свою величезну долоню й знічев’я кілька разів підкинув їх.
– Агов, брате… – гукнула Казу й вистромила голову. Вона називала Негаре «братом», але він був її кузеном.
– Що?
– Тебе кличе сеструня.
Негаре оглянув кафе.
– Добре, іду, – сказав він і висипав монети в долоню Казу.
– Когтаке сказала, що скоро прийде, – додала Казу.
Негаре лише кивнув у відповідь.
– Приглянеш за кафе, гаразд? – запитав він, зникаючи в задній кімнаті.
– Звісно, – відповіла вона.
Щоправда, у кафе були лише жінка, яка читала книжку, Фуміко, яка лежала на столику, і Фусагі, який щось занотовував