вона. Говорила швидко.
Казу всміхнулася, кивнула й зникла на кухні. Когтаке ступила два чи три кроки до найближчого до входу столика й зупинилася біля чоловіка на ім’я Фусагі. Здавалося, він узагалі її не помітив.
– Фусагі, – сказала Когтаке лагідним голосом, до якого зазвичай вдаються, розмовляючи з дітьми.
Спершу Фусагі не відреагував, ніби й не почув, що його покликали. Та помітивши боковим зором когось поруч, він повернувся до жінки з порожнім виразом обличчя.
– Когтаке, – пробурмотів він, упізнавши її. І начебто здивувався. – Що ти тут робиш?
– З’явилася вільна хвилинка, вирішила випити кави.
– А… ну, добре, – відказав Фусагі.
Він знову опустив очі й повернувся до свого журналу. Когтаке, не відриваючи від нього погляду, сіла на вільний стілець навпроти. Фусагі ніяк на це не відреагував і незворушно перегорнув сторінку журналу.
– Чула, ти останнім часом частенько сюди заходиш, – сказала Когтаке, оглядаючи всі закутки кафе, ніби відвідувач, який потрапив сюди вперше.
– Так, – просто відповів Фусагі.
– Отже, тобі тут подобається?
– Ох… не зовсім…
Фусагі заперечив тоном, який означав, що насправді йому подобалося це кафе. На його губах з’явилася легенька посмішка.
– Я чекаю, – прошепотів він Когтаке.
– Чого чекаєш? – запитала вона.
Фусагі обернувся й подивився на столик, за яким сиділа жінка в білій сукні.
– Доки вона встане зі свого місця, – відповів він. Його обличчя по-хлоп’ячому загорілося.
Фуміко не мала наміру підслуховувати, але кафе було невеличким, тому вона добре почула, що сказав Фусагі.
– Що?! – вигукнула вона приголомшено, почувши, що Фусагі теж чекає, доки жінка в білій сукні піде до вбиральні, аби й собі повернутися в минуле.
Когтаке обернулася на її вигук, а Фусагі анітрохи не звернув на неї уваги.
– Справді? – запитала Когтаке.
– Так, – коротко відповів він, відсьорбнувши своєї кави.
«Будь ласка, нехай у мене не буде суперника». Фуміко стривожилася.
Зрештою… Вона відразу зрозуміла, що це саме вона в невигідному становищі, якщо в них обох одна мета. Коли Фуміко зайшла до кафе, Фусагі вже був тут. Оскільки він прийшов першим, то першим мав і сісти на того стільця. Фуміко була ввічливою й не збиралася лізти поза чергою. Жінка в білій сукні виходить до вбиральні лише раз на день, тому щодня був лише один шанс посидіти на тому стільці.
Фуміко хотіла повернутися в минуле негайно. Думка про те, що доведеться чекати ще один день, була нестерпною.
Фуміко не могла приховати свого хвилювання від цієї неочікуваної новини. Вона нахилилася вбік і нашорошила вуха, намагаючись підслухати, чи збирається Фусагі повернутися в минуле.
– Ти вже сидів там сьогодні?
– Не сьогодні.
– То ти не міг сісти там?
– Так… ні.
Їхня розмова анітрохи не спростувала її найгірших очікувань.
Фуміко скривилася.
– Фусагі, що ти хочеш зробити,