бачити, – довершила Казу, ніби знала, що збиралася сказати Фуміко.
Фуміко почувалася ні в сих ні в тих.
– Але…
Не замислюючись, Фуміко простягнула руку до плеча жінки. Вона вже хотіла її торкнутися, коли Казу сказала:
– Ви можете торкнутися її.
Казу знову мала готову відповідь. Фуміко поклала руку жінці на плече, пересвідчившись, що й справді може її торкнутися. Жодних сумнівів, вона відчувала плече жінки й тканину сукні, що прикривала її шкіру. Неможливо було повірити, що ця жінка привид.
Фуміко обережно забрала руку. Відтак ще раз торкнулася плеча жінки. Повернулася до Казу, ніби хотіла сказати: «Я точно можу її торкнутися. Називати її привидом – справжнісіньке божевілля!»
Однак обличчя Казу залишалося незворушним.
– Вона привид.
– Справді?! Привид?
Фуміко кивнула в бік жінки й доволі зухвало подивилася в обличчя Казу.
– Так, – упевнено відповіла дівчина.
– Неможливо. Не вірю.
Фуміко не могла повірити, що жінка, яка сиділа перед її очима, була привидом. Якби вона могла бачити її, але не мала змоги торкнутися, то, напевно, повірила б. Але ж ні. Фуміко могла торкнутися жінки, і та мала ноги. Назви книжки, яку вона читала, дівчина ніколи не чула. І все ж книжка видавалася цілком звичайною, з тих, які можна придбати будь-де. Отож, у Фуміко з’явилася теорія.
Насправді неможливо повернутися в минуле. Це кафе не може перенести вас назад у часі. Це лише рекламний хід, щоб заманити більше клієнтів. Узяти хоча б ті нескінченні осоружні правила. Вони – лише перша перепона, яка примушує охочих повернутися в минуле відмовитися від свого задуму. Якщо ж відвідувачі здолали цю першу перепону, перед ними відразу постає друга. Їм розповідають про привида, аби налякати й змусити відмовитися від цієї ідеї. Жінка в сукні просто грає свою роль. Вона прикидається привидом.
Від цих думок Фуміко стала впертою як ніколи.
«Якщо все це – брехня, то й нехай. Але я на неї не куплюся».
Фуміко звернулася до жінки в білій сукні якомога люб’язніше.
– Послухайте, це ненадовго. Будь ласка, дозвольте мені сісти тут.
Проте її слова, схоже, навіть не долетіли до вух жінки. Вона читала, анітрохи не звертаючи уваги на Фуміко.
Така її поведінка не на жарт розлютила дівчину. Вона схопила незнайомку за передпліччя.
– Стійте! Не робіть цього! – крикнула Казу.
– Послухайте! Досить! Досить ігнорувати мене!
Фуміко спробувала силою зрушити жінку в білій сукні зі стільця. І тоді це сталося…
– ?!
Жінка в білій сукні зненацька широко розплющила очі й люто зиркнула на Фуміко.
Дівчина враз відчула, ніби її тіло поважчало в кільканадцять разів. Здавалося, що на неї накинули десятки ковдр. У кафе зробилося так темно, наче горіла лише одна свічка. Пролунало якесь нелюдське потойбічне завивання.
Фуміко цілковито паралізувало. Нездатна поворухнути жодним м’язом, вона впала на коліна й зіщулилася на підлозі.
– Ай! Що відбувається? Що відбувається?
Фуміко й