зомбована телевізором, – пояснила Валентина Петрівна, – намагається мені довести, що нова київська влада – не фашистська хунта. А я знаю, що тепер добра не чекай – дорвалися до влади фашисти.
Настя аж спалахнула. Валерій, знаючи дружину, зрозумів, що розмова має всі шанси закінчитися сваркою, тому одразу смикнув Настю за рукав.
– Годі вам язиками плескати! – навмисно невдоволено сказав він. – Ще й росинки в роті не було, а вам аби ляси поточити.
– Добре, – видихнула Настя. Вона подякувала сусідці за Барсика і на прощання сказала: – Я сьогодні ж зателефоную Людмилі, бо так замоталася у справах, що й вгору ніколи глянути.
– Воно й не дивно, – підсумувала сусідка, – недогледіли сина, тепер маєте клопіт.
«Опель» уже відгукнувся запущеним двигуном, тож Настя поспішила до автівки.
– Настю, – мовив Валерій, коли вони рушили, – вислухай мої поради, тільки, будь ласка, мовчки.
– Гаразд.
– Ти можеш мати свою думку – це твоє право, свої погляди та переконання. Але я прошу тебе: не загострюй кути, якщо вони й так гострі. Не потрібно нав’язувати свої переконання іншим – вони теж мають право на свої погляди, на свою думку, можливо, хибні, але свої. Ти ж бачиш, як зростає напруження у людських відносинах, одні кричать: «Почуйте Донбас!», інші волають: «Дослухайтесь Києва!» Не потрібно протиставляти схід та захід. Ну відшумів Майдан, загинули діти, батьки, чоловіки – досить! Незабаром все стихне й час розставить усе по місцях, а своїми доказами ти не зміниш думки ні майданівців, ні антимайданівців, бо кожен уже визначився. Тож чи не краще помовчати, ніж розсваритися з усіма, з ким можна?
– Мене просто бісить…
– Ось я про те й веду мову, – спокійно продовжив чоловік. – Тримай свої емоції та переконання при собі. Я теж не згоден з новим керівництвом країни і Майдан вважаю помилкою…
– Помилкою?! – у Насті спалахнули щоки, блиснули недобрим вогником очі. – Тож поранення сина теж помилка?! Він пролив свою кров за кожного з нас! Не він, а ти повинен був стояти на Майдані! Тобі не набридло жити так, як живемо ми?!
– Нормально ми живемо. Ще невідомо, як при новій владі будемо жити, – не підвищуючи голосу, сказав Валерій. – Ти впевнена, що життя покращиться? Що країні краще буде в Євросоюзі, аніж у союзі з братами-слов’янами? З чим Україна прийде в Європу? З голими сідницями? Потрібні ми там, як п’яте колесо возу!
Настя мовчала. Вона пильно вдивлялася в дорогу, немов хотіла побачити там щось незвичне чи рідкісне, а між її бровами залягла зморшка.
– Чому мовчиш? – звернувся до неї чоловік. – Нема чим крити?
– Мені нема чого сказати батькові, який міг втратити сина, але залишився при своїх інтересах. Я не буду сперечатися з людиною, яка не поділяє переконання свого сина і вважає його пролиту кров марнотратством.
До самого дому вони їхали мовчки. Настя трохи заспокоїлася, коли почала відволікатися думками. Вона згадувала дитинство, свою подружку Люду, з якою були нерозлийвода. Шкода, що зараз вона далеко.