старомодне ліжко з чотирма темними точеними балясинами, в іншому – вже згаданий трикутний столик, прикрашений пухкою червоною оксамитовою подушечкою для шпильок, такою твердою, що вона могла зігнути кінець найтвердішої шпильки. Над ним висіло невелике, 15 на 20 сантиметрів, дзеркало. Між столом і ліжком було вікно зі сніжно-білою мусліновою фіранкою нагорі, а навпроти стояв умивальник.
Від усієї кімнати віяло таким холодом, що в Енн забракло слів описати те, як він пробрав її до самої душі. Плачучи, вона поспіхом стягнула з себе одяг, наділа вузьку нічну сорочку й пірнула в ліжко, сховавши обличчя в подушку й натягнувши ковдру на голову. Коли Мерил повернулася за свічкою, тільки убога одежина, розкидана по підлозі, та злегка порушена постіль означили присутність ще когось у кімнаті. Вона неспішно зібрала одяг дівчинки, акуратно поклала його на жовтий стілець і, піднявши свічку, обернулася до ліжка.
– Добраніч, – проказала трохи зніяковіло, але не сердито.
Бліде обличчя несподівано вигулькнуло з-під ковдри.
– Як ви можете називати її доброю, коли знаєте, що це буде найжахливіша ніч в моєму житті? – схлипнула Енн з докором.
Відтак знову пірнула під ковдру.
Мерил повільно спустилася на кухню й узялася мити посуд. Метью тим часом курив – ознака того, що ним опанував неспокій. Він рідко це робив, бо Мерил вела рішучу боротьбу проти цієї поганої звички. Але іноді його нездоланно тягло покурити, й сестра поступалася, розуміючи, що й чоловікові треба дати вихід почуттям.
– Веселенька історія, – сказала вона гнівно. – Ось що виходить, коли доручаєш іншим робити свою справу. Родичі Роберта Спенсера щось наплутали, коли передавали наше прохання. Завтра комусь із нас доведеться поїхати до пані Спенсер. Дівчинку потрібно відправити назад у притулок.
– Гадаю, так, – сказав Метью неохоче.
– Ти гадаєш! Хіба ти в цьому не впевнений?
– Мм… вона справді непогана, Мерил. Шкода відправляти її назад, якщо їй тут так сподобалося.
– Метью, не хочеш же ти сказати, що ми повинні залишити її в себе?
Мерил здивувалася б менше, якби Метью раптом висловив бажання стати на голову.
– Мм… ні, я вважаю, ні… не зовсім, – пробурмотів, затинаючись, Метью, притиснутий цим запитанням. – Я вважаю… ніхто не може від нас цього вимагати.
– Ще б пак! Яка нам від неї користь?
– Може, їй від нас була б користь, – сказав Метью несподівано.
– Метью, гадаю, ця дитина тебе зачарувала. Я дедалі більше переконуюсь, що ти хочеш її залишити.
– Ну, вона направду цікава, – вчергове промимрив Метью. – Ти б послухала, що вона говорила, коли ми їхали зі станції!
– О, розмовляти вона вміє. Я одразу зрозуміла. Та це не свідчить, втім, на її користь. Я не люблю дітей, у яких завжди є що сказати. І не хочу тримати в себе дівчинку з притулку. Але навіть якби і захотіла, то вибрала б не з таких. Щось є в ній, чого я не розумію. Ні, вона поїде туди, звідки приїхала.
– Я можу найняти французького хлопчика,