мене завжди», «Я простив тебе», «Не прощу ніколи», «Знайди собі щастя», «Пропади ти пропадом», «Залишайся вір ною мені», «Випий за мене!», «Помолися за мене»… – горохом.
Олюня видихнула.
– Я люблю тебе! – вигукнула натхненно.
Журналістська братія завмерла. Макс вигнув брову. Русява відірвалася від блокнота.
– Думаю… Ті три слова… «Я люблю тебе», – знітилася білява Олюня і, скільки ото потім слухала розпатякування підстаркуватого Олександра, що він крутився біля неї під час другого фуршету, переконував у вигодах інтимним стосунків із досвідченими чоловіками, усе ковтала біле сухе та зиркала в бік дверей Максового кабінету: новий очільник міжнародного благодійного фонду «Сила добра» затьмарив усіх, хто до цієї похмурої грудневої днини міг розраховувати на її прихильність, і Олюня навіть подумала, що Макс Сердюк не просто чарівний, стильний і розумний. Він, певно, ще й прекрасна людина.
А за дверима… За білим, як свіжий сніг, столом сидів спантеличений, незадоволений першим публічним виступом Макс, перечитував варіанти трьох слів, кривився роздратовано – не те, не те…
– Дякую, Скачко. До журналістів приєднайтеся. Прослідкуйте, щоб усе – без ексцесів.
На хвилі журналістської зацікавленості русява красуня Юлія Скачко хотіла було запитати: чому шеф ніколи не звертається до неї на ім’я? Промовчала. При старому керівникові фонду Августові Альфредовичі Заксі помічницею була. І при цьому, молодому – ровесники, їй-богу! – утриматися мріяла.
– Добре, Максиме Володимировичу. Машину для Дори викликати?
– Ні. Дору я сам відвезу, – відповів Макс.
Дора
Дора Саламан пам’ятала свою радість. Вона нічим не різнилася від радощів звичайних людей.
Перша радість – усе життя аж до того дня, коли мама не поїхала на заробітки. Ох, уже дітлахи заздрили, бо Дору після уроків батьки забирали з інтернату щодня, а не тільки на вихідні. А вдома… Мама киселицю подавала справжню, з вівса, а не як ото ліниві ґаздині з «Геркулесу». І коропа запікала, аж слинкою зійдеш, поки дочекаєшся. А при погоді, як грибами і туристами не пахло, тягла їх із татом на замкову гору до старовинних руїн, щоб отут, на висоті дивитися на теребовлянські дахи і співати на весь голос, бо ж нікому не заважаєш. І Дора підспівувала. Диво. Мама казала: «Ти чудово співаєш, сонечко!» Дора усміхалася, очей з маминих рук не зводила, бо мама співала й рукою позначала для доньки ритм. І виходило. От би самій почути… А татові як мама – «Горіла сосна, палала…» А він їй – Дора по вустах читала – «Поцілуймося, мила… Поцілуймося доволі…» А чи читав мамі свої вірші. Мама сміялася, обіймала тата, Дора хапала за ноги їх обох, притискалася – ох же, люблю я вас!
А взимку свої забави. Дора приходила на фабрику ялинкових прикрас, де мама розмальовувала новорічні кульки, їй давали кілька прозорих кульок і волю: малюй, що заманеться. І хіба то біда, що раз у раз Дора малювала тільки червоні сердечка та веселих галасливих пташенят. Мама нахвалювала – гарно, доню. Підростеш – разом малюватимемо.
Не