Гривні…
– Забудь, – відмахується Макс. – Тепер я…
Хотів було сказати – «твій хазяїн», а – ні. То з мамчиного лексикону. Насупився: пристойний синонім підбере. «Володар, керуючий, пан…» Та що ж це?!
– …Хазяїн, – здався. – Тепер ти у мене працюєш, – додав непотрібне. Упав у формалізм. – Питання є?
Є! І очі додолу.
Макс усміхнувся поблажливо – дивна. Чарівна, наївна, чиста, як дитина. І така дивна. Вчасно знайшлася. Тінню за спиною повсякчас. Макса тішить незвичний ескорт. В очах людей, де б він не з’явився із Дорою, подив, запитання, зацікавленість. Не відповідатиме і не роз’яснюватиме. Він – таємниця, варта уваги. Дюк.
– То роби щось. Пиши. А чи так спробуй пояснити. Може, зрозумію… – дозволяє милостиво.
Дора киває – зараз, зараз. Тягнеться до блокнотика, зупиняється, знову тягнеться і знову опускає руку. На Макса розгублено.
– Ну! Сміливіше! – підбадьорює Макс.
Дора смішно закусює губку і врешті пише: «Не скривдь мене».
Так он воно що… Макс дивиться на дівчину, роздягає…
– Боїшся мене? – і збудження раптове.
«Так, так», – киває. Боюся… Дуже. Електрошокер маю. Отак…
Ще б хто навчив, як ним користуватися, бо Галя лякала: не забувай, Доро, батарейку міняти. І хтозна – може, та батарейка давно сконала. Перевірити… нема на кому. Тому й змарніла. Не сплю… Оце сиджу щоночі. З шокером.
Макс дивиться у чорну безодню.
– Ніколи, – каструє сам себе. – За жодних обставин. І нікому іншому не дозволю. Зрозуміла?
Дора прикладає руку до серця, вуста беззвучно – дякую… Усміхається винувато.
– Врешті! – іронічно говорить Дюк.
Торкається Дориної щоки.
– Тільки… не закохуйся у мене. Бо якщо ти покличеш… Я почую…
Щоденник роздобрішав – ковть-ковть грошики. Світлина батьківського весілля і листівка з пані комендантовою загубилися посеред аркушиків зі щирими зізнаннями теребовлянської пори. Дивне у мене тепер життя, сказала б щоденникові Дора. Одного дня разом із ліжком до відремонтованої гостьової кімнати переселили. А там – бозна-що. Одна стіна – шоколад. Інші – молоко з медом. Дорі б волю – галасливих пташенят намалювала б. Португалію. А чи рідну Теребовлю. Із меблів тільки те ліжечко, що Дора до нього уже звикла, полиці книжкові й шафка для одягу.
– А більшого й не треба, – сказав Макс. – Тут – спати, перевдягатися, читати… Читати – обов’язково. Їдять нормальні люди у їдальні. Миються у ванній. А увесь інший час у кімнаті робити нема чого. Життя не тут вирує.
Так, так. Електрошокер байдикує – й не знати, у якій кишені забула. Засинає скоро. Мама сниться. І Ромко. А тато – ні. То через Галю. Вірші татові інколи сняться – «люба – згуба», «море – горе», «рада – зрада», «сало – мало». Замкова гора сниться, пані комендантова Софія Хжановська. Дора б теж убила ворога. Якби був такий.
А усі навкруги – вкрай лагідні. Ганна Іванівна щоранку папірчик Дорі подає:
– Прошу, пані Доро. Ваш розклад на сьогодні.
А