Дихав важко зовсім поряд. Здавалося, ще мить – і накинеться на Дору, як навіжений. Чому ж він такий нещасний та скалічений? Руку не простягала, аби пожаліти. Страшно…
А Макс і сам віри не йняв, чому вихлюпує на дівчину увесь свій душевний мотлох. Наче – полюби мене! Наче – хоч я ще те падло, хоч і Дюк, бо всі люди такі… Наче – однаково полюби. І пожалій…
– Свята скоро… – шепоче глухо, душить жадання.
«Так, так», – із полегшенням хитає голівкою Дора. «Скоро до мами подамся», – хреститься подумки, бо ще й місяця при новому хазяїні не пропрацювала, а вже вкрай утомилася від його неспокійного відчаю.
Напередодні католицького Різдва зранку – Дора саме прибрала у кімнаті, присіла з Максовим ноутбуком на край ліжка, читала в Інтернеті про Португалію – до її кімнати без стуку увійшла пані Женя.
Певно, довго цілилася, бо влучила – Ганна Іванівна з Максом поїхали у місто, і Дора так собі наївно думала: подарунок різдвяний їй купувати, бо в іншому разі б із собою взяли. А тут – ні! Вона й собі мудрувала: чим би хазяїна з секретаркою привітати. Чи пиріг із яблуками спекти, що для нього тісто ще за старовинним австрійським рецептом робилося, хоч і не штрудель зовсім. Смачніший… Дора вміла. Мама Марічка навчила.
– Привіт, сирітко…
Дора усміхнулася розгублено, оченятами закліпала, закивала – добридень.
Пані роззирнулася, виматюкалася – аж слиною захлинулася:
– Мать твою наліво, не у Різдво будь сказано! Оце, значить, таке кубельце тобі облаштував!
Дора відклала ноутбук, стала біля ліжка, як покарана. Серце калатає. Очі б опустила, та й слово пропустити боїться. У рота пані заглядає: у чому завинила?
Пані Женя ту Дору – не бачить, їй-богу. Пішла до шафки, відкрила:
– А шмаття ж накупив! Йолоп, прости Господи! Та коли ж його життя вже навчить!
Дверцятами – грюк! Дору до себе поманила, в очі їй в’їлася.
– Ану, ходімо на кухню, любко! Там хоч сісти є де. Поговоримо…
Підготувалася. Всілася за стіл, поклала перед Дорою папірець і ручку.
– Питатиму! – наголосила. – А ти відповідь пиши. І не здумай брехати, дівко! Бо я тобі не Макс! Я із тобою цяцькатися не збираюся! Враз назад до твоєї Сракожопівки відправлю!
Дора кивнула – добре. Серце із грудей вискакує. Сльози до очей крадуться.
– Спить із тобою?! – чітко вимовила пані.
Дора заклякла. Головою – ні, ні, ні! Кулачком у груди – ні! Аж сіпнулася – ні, ні!
– Та тихо, тихо! Чого розходилася?! А нащо тоді… оце усе?
Дора зніяковіла, плечима знизала.
«Може, Макс добрий…» – написала. Пані у вічі – так, так…
Аж усміхнулася.
– Платить щедро, чи як? – виміряла синову чесноту пані Женя. – І скільки?
Дора засмутилася враз: і чому брехати не навчена?!
– Одну тисячу… – пальчик догори, вустами беззвучно.
– Гривень? – підозріло зіщулилася хазяйка.
Дора зітхнула, захитала голівкою заперечливо – ні…
– Доларів?! –