Теребовлю від турків урятувала. І чому Дору не назвали Марія-Софія? Мама казала: Дора – то музика. Хіба? Дора гладила тата долонькою по грубій руці – мовляв, не тужи. Усміхалася.
– Горе ти моє… – зітхав теребовлянський поет Стефан Саламан.
А мама завжди казала – щастя ти моє…
Дора на тата не гнівалася. Дора вірила, хоч вбий: мама повернеться з Каштелу-Бранку. Давно зрозуміла. Каштелу – слово сичало, налякати намагалося. Бранку… Мама – бранка. Жива. Гукнути на поміч не може. Щовечора Дора вмощувалася на інтернатському ліжку, відсилала СМС-ку з дешевенького мобільного. Тільки три слова – «Чекаю тебе, матусю». На тому кінці – «прийнято». Отака кривда. Ще крапля надії на терпляче Дорине серденько: світ великий, люди добрі. А мама – сильна. От приїде… У двір увійде, на тата гляне – він ту Галю враз покине, бо ж у церкві перед Господом мамі на вірність божився. І Дора, як колись у світлому дитинстві, обхопить їх обох: ох же, люблю я вас! Отак снилося…
У дев’ятнадцять Дора закінчила школу-інтернат, тато забрав доньку додому – новий клопіт у Стефана Саламана з’явився.
– Куди ж тебе? На фабриці роботи катма, а більше нема куди… Саме у цей час і з’явився у Теребовлі помічник пана Перепечая – дівчат у служниці до столиці кликав. Стефан Саламан тицьнув чоловікові триста єврів, що від Марічки ще лишилися, – й мою візьміть!
– Калічку?
– Вправна! – благав. – І до роботи привчена, і чемна, і привітна, і скромна, не гонориста.
Наприкінці жовтня 2008-го Дора опинилася у розкішній столичній хаті пані Жені – старий Перепечай доньці служницю подарував, аби не казилася від самотності.
А від’їжджала ж Дора з Теребовлі – серце краялося. Тато очі відводив, Галя торбу наскладала й електрошокер подарувала, Ромко Швець із Тернополя примчав, жестикулював схвильовано.
– Куди?!
– Треба, – відповідали Дорині руки.
– Нащо?!
– Грошей зароблю. Маму знайду…
– Не їдь!
– Та як можу?!
– Писатимеш?
– СМС-ку скину…
– Як біда – то я миттю…
– Не буде біди.
– Знаєш… – долоню до вуст, від них до серця. То – любов.
Ох, Ромко! Друга радість Дорина. Очі глузливі, патли до плечей, підтягувався на турніку сто разів – найсильніший з-поміж хлопців. З п’ятого класу за однією партою. Ромко Дору хоч якось розмовляти навчив, бо сам оглух в десятирічному віці після грипу, тож звуки пам’ятав, вимовляв правильно. А от головного Дорі сказати ніяк не наважувався.
Раз у Саламанів заночував, бо після вихідних батьки привезли його до інтернату з Тернополя у неділю посеред дня – не захотів хлопець вільну днину у школі товктися. Дора тої неділі рано вляглася, тато Ромці у вітальні постелив… Посеред ночі Дорі наснилося, що вона не глуха – чує. Й сама не розуміла – як то? Очі розплющила – Ромко у дверях. Перелякалася. До стіни. Заклякла – от спить, як мертва, і все тобі! Ромко присів біля Дориного ліжка,