і тут витрат менше, і синові на вищу освіту заробить, і їм усім на подальшу красну долю. І світ побачить. Останній раз з України виїжджала 1980-го – у Ленінграді білі ночі бачила. Таке диво!
Та чим більше захоплювалася ненька, тим більше син супився.
– Ма… Не треба. Давай на заочний переведуся. Працюватиму і навчатимуся.
А ненька у відповідь – про Лісабон, католицькі базиліки, портвейн, кам’яний суп та Атлантичний океан. Фотки надсилатиме. Напозичала в нехаївців грошей – собі на дорогу, Гоцикові на другий курс навчання – поклялася віддати до кінця року. Сина обійняла: ти ж вчися гарно, бо то неньчина мрія. До чоловіка зажуреного підійшла: та чого ти, Ваню?! Облаштуюся сама і тобі там роботу знайду.
– А господарство на кого?! – сказав тато. – На свиней?!
– То продавай свиней і чекай, – ненька просить.
– Нема чого мені там робити, – відрубав тато.
Мама схлипнула. І – гайда.
Дім побляк. Постарів враз, ніби без неньки років сто віку собі додав – похмурий, сірий, тьмяний. Вовняний килим на стіні у вітальні пилом укрився. На стінці радянських часів дверцята пообвисали, наче руки опустили безпорадно. І тільки круглий стіл у центрі, що за ним обідали тільки з гостями, усе силкувався зібрати навколо себе живі душі.
Гоцик і тато сиділи біля столу – про що розмовляти?!
– До осені вдома будеш? – запитав врешті тато.
– А що тут робити? – буркнув Гоцик.
– За свинями поможеш ходити…
Гоцик визвірився.
– Та хай вони повиздихають!
– Цить, бовдуре! Свині тобі на шмат хліба дають.
– Аби давали, мама б не поїхала…
Тато брови звів, очима у скатертину.
– Поїхала б… Давно вже в дупу пекло.
Так Гоцик зрозумів, що він у неньку вдався. Зиркнув на тата сердито.
– Ну, то й їхав би з мамою! Лише свині тобі…
Тато підвівся важко, хмикнув, як плюнув. Пішов з вітальні.
– Ти уже поїхав… Філолог, мать твою! Тільки грошам горе.
– А ти хотів, аби я… як ти?! Усе життя свиням хвости крутив?! Та я краще універ закінчу, у місті десь приткнуся, аби твоїх свиней не бачити! – ярився.
– Так чого ж приїхав?! – запитав тато від порога.
– А більше не приїду!
Тато зупинився, нахилив голову набік, синові в очі – точнісінько, як сам Гоцик, коли дівок охмуряв.
– От і домовилися, – сказав, як каміння на синову душу накидав.
– Та пішов ти… – гаркнув Гоцик, підскочив. – Недарма мама поїхала! І я не повернуся! Сам тут носися зі своїми льохами! Дістав уже всіх по самі помідори!
Упертий, сволота! Може, у батька? Три роки рідну хату тільки здалеку бачив. Влітку приїжджав до Нехаївки, зупинявся у дружбана Броньки, перші дні три бухали до гикавки, потім пару днів оклигували і Гоцик питав:
– Як мій старий?
– Та нічого… Знай вошкається по господарству.
– Про мене не питає?
– Ви, Гоценки, небалакучі…
– Значить, не питав, – робив неприємний