ще. П’ятдесят з гаком. Років п’ять тому підкови гнув, з вил коси плів людям на забаву. Тато брови насупив.
– А, ти… – сказав, ніби чекав когось іншого.
Гоцик хотів було ляпнути – кінчай уже зі своїми льохами, бо впадеш біля них! Знітився.
– Пішли до хати чи отутечки у загородці розмовлятимемо?
– Йди, як хочеш, – відказав тато. – Мені ще свиням треба дати.
Гоцик не взявся помагати. Сидів у вітальні біля круглого столу, дивився на стінку радянських часів, що її тепер прикрашали веселі кольорові фотокартки: мама біля океану, мама на місцевому базарі, мама біля чужого кабріолета, припаркованого на вузькій білій вуличці.
– Якого я сюди припхався? – буркнув збентежено.
До вітальні увійшов тато.
– Їсти хочеш?
– Та можна, – проковтнув слину.
– То чого сидиш, як в гостях. Дорогу на кухню забув?
Разом нарізали сало, насмажили яєчню з дванадцяти яєць, тато дістав з холодильника чекушку і квашеної капусти. Усілися на кухні, слова на язик не лізуть. Тато сердито супиться, син косує напружено.
– Ладно… Давай уже! – старший завжди мудріший. Чарку підняв. – Будьмо.
– Будьмо! – Гоцик сп’янів після першої ж – не їв з учорашнього вечора. Заковтував яєчню жадібно, сальце, капустку. Гарно.
Після другої поплив. Третя язик розв’язала.
– Борщу б… Маминого, – сказав.
– То їдь!
– Куди?
– До матері, – тоскно мовив тато. – Може, не розучилася ще…
– Якого мені туди… – язик ледь ворушився. – Сама повернеться… Тепер… Уже не треба… мені допомагати. Я тепер… сам…
– Сам? – тоскно перепитав тато. Помовчав. – То вчися і борщ сам варити.
– Чого б це?!
– Бо материного довго чекатимеш…
– Чого б це?
– Що? І досі не втямив?… – Тато важко підвівся, пішов до дверей. – Вдома ночуватимеш чи до Броньки пиячити попхаєшся?
Гоцик йшов порожньою нічною вулицею до Броньчиної хати, ламав сухе вишневе гілля, дратувався: от дав же Бог батька, хай йому грець! Вріс у ту землю, вошкається, світу білого не бачить. І сину такого намріяв? І не запитав: як там твоє навчання? Чому посеред навчального року припхався?! Упертий старий телепень! А що тут Гоцикові робити?!
– Спиватися, – процідив. Бо зайшов до Броньчиного двору, аж виматюкався. П’яний у зюзю Бронька валявся біля собачої будки – обісцяний і сумирний. Варнякав щось собі під носа.
– Вставай, падло, бо подохнеш. Не літо! – Гоцик штовхонув Броньку носаком. Та шкільний товариш тільки мотнув башкою: хто тут?!
Гоцик знову виматюкався, потяг Броньку до хати.
– І якого? – кидав недобре. – Що за свято?
– Свято?… Яке свято?! – бурмотів Бронька. – Сарай бабі Зіні підправив… Того… Вчора… Чи позавчора…
Гоцик покинув Броньку на підлозі посеред захаращеної кімнатки, вискочив на повітря. Роззирнувся безпорадно: куди?! Ніч вкрила