й одразу б так, – процідив Гоцик йому вслід.
За хвилину вже йшов уздовж дерев’яного парканчика, що він огороджував майданчик, роздивлявся автівки. Темні, німі… Стояли мертвими горами, поки водії відсипалися і від’їдалися перед завтрашнім днем.
– Йолоп, – шепотів роздратовано. – Нічого не вийде… Вони, певно, і їздять зграями…
Кинув оком на крайню темну кабіну старенької «вольво», зупинився насторожено. Вдивився. Всередині сидів літній дядько у линялому червоному светрі, жував бутерброд з салом, запивав його чимось зі звичайної металевої кружки. Раптом метушливо нахилив голову, завошкався на сидінні, замахав руками, вкинув до рота крихти, що вони, певно, вивалилися з дірявого рота. «А ти жадібний», – подумав Гоцик. І тільки тепер зрозумів: так чітко бачить старого у кабіні, бо той поставив «вольво» під ліхтарем.
Дядько доїв бутер. Витер губи паперовою серветкою, та не зіжмакав, не викинув. Важко вивалився з кабіни, побрьохав під сосну з серветкою в руці.
– Доброї ночі… – Гоцик став перед дядьком, коли той уже й ширіньку розстебнув.
– І тобі… – дядько не злякався. Насупився насторожено, кинув швидкий погляд у бік сяючої «Синьоокої Волині», кашлянув – мовляв, горлатиму, всі почують.
– Ви часом не до Польщі їдете? – спитав Гоцик.
– Передачі не беру, – буркнув дядько. Пішов за сосну, штани скинув, присів…
Гоцик скривився – твою наліво! Дочекався, поки дядько спорожнить кишки.
– А мене візьмете?
Дядько не відповів. Визирнув з-за сосни, пішов до Гоцика – руки на ширіньці. Мружив очі, роздивлявся: що за такий? Став за метр від хлопця – й самого тепер роздивляйся, хоч досхочу. Та не поважний вік, витертий светр і жирні від сала губи на зморшкуватому припухлому обличчі тут грали першу скрипку. Метушливі, вологі, наче виплакані, безбарвні хитрі дядькові очі сіпали Гоцика без слів: що маєш?!
– Гроші… маю, – сказав.
– Багато?
– А скільки треба?
Дядько ще більше примружився – лукаві жадібні очі потонули у зморшках повік.
– Ніскільки не треба, – відрізав.
Та Гоцик розчув слабину.
– Та ховаєте ж… Посеред вантажів. Перевозите через кордон.
– Е-е-е… Багато ти знаєш. А раптом ти злочинець який. Від правосуддя драпаєш.
– А вам не один фіг? Як упіймають, скажу, що сам сховався. Що ви не знали…
– Усі ви так кажете, а нам потім… – дядько відірвав від ширіньки попухлі важкі долоні з покрученими пальцями. Пішов до «вольво».
– Зазвичай скільки берете? – сказав Гоцик дядькові у спину.
– А ти не знаєш? – дядько обернувся, з неприхованим азартом глянув на хлопця.
– А звідки? Я оце вперше… Ситуація вимагає.
– І… скільки маєш? – хижо запитав старий.
– Хіба то розмова? Ви свою ціну назвіть. Як мені не підійде, піду до інших. Побалакаю…
Дядько кинув недобрий погляд у бік фур, заспішив до Гоцика. Підійшов упритул, прошепотів