із Парижем і єгипетськими верблюдами. Треба йти додому, зателефонувати на роботу, попередити, що сьогодні не прийду, замочити прання і поговорити з Вадимом про те, що…
…про те, що…
– Сумуєш?
– Що?…
Звідки він взявся? Хлопець у картатій сорочці навипуск стояв перед моїм столиком, тримаючись за спинку стільця рукою в обрізаній до пальців шкіряній рукавичці.
– Нічо… – сказав він. – Тут вільно?
Я одразу ж хотіла встати і піти.
Адже ніколи не розмовляю із незнайомцями.
Вірніше, з ось такими нахабними молодими хлопцями, від котрих можна чекати чого завгодно. Я була певна, що він з тої компанії, яка сиділа за столиком зліва і спостерігала за мною. Відрядили його сюди. Але навіщо? Просити грошей? Чи, може, вони сприйняли мене за яку-небудь…
Я вже хотіла задерти носа, дати відсіч і якнайшвидше втекти на свою зупинку, до всього звичного, рідного і зрозумілого. Тобто заховати ніс у куленепробивний панцир.
Ще день тому я б так і зробила…
– Вільно, – сказала я. – А ти чому пішов від своїх? Нудно?
– Ні, – відповів він. – Просто я за тобою спостерігав…
– І що? – я поправила окуляри і щільніше затягнула під гумкою кінський хвіст, розділивши його навпіл і смикнувши в різні боки.
– І подумав, що я тебе десь бачив. Ти в кіно не знімаєшся?
– А у тебе немає дотепнішого способу знайомства? Ні. Не знімаюсь.
– А що я такого сказав? Ти схожа на одну тьол-ку… Забув, як кіно називається… Щось про школу… Так там була така сама білявка в окулярах. З хвостом.
– Між іншим, я закінчила школу сто років тому. А тепер працюю. І думаю: ви тут зранку байдики б'єте – мабуть, веселе життя?
– А у тебе, мабуть, нудне?
– Слухай, я вже збиралася йти…
– Куди?
– Не знаю. Просто йти звідси.
– Тобто тобі байдуже куди?
Я замислилася лише на мить…
– Так…
– А як тебе звати?
Мені давно подобалося коротке і дивне ім'я – Ія.
– Ія… – сказала я.
– Як? І-я? Що це за ім'я?
– Нормальне ім'я. Була… вірніше, є така актриса – Ія Савіна. Вона ще в «Пані з собачкою» грала – в старому кіно. Не бачив?
– Я бачив «Гараж». Знаю таку.
– Ну от. Я теж – Ія.
– Класно. А я – Сюр.
– Що за дурня?
– Сюр. Так мене звуть. Це перші літери мого імені та прізвища. По-моєму, нормально. А там, – він кивнув у бік хлопців, – Саньок, Бляха, Рудий та Марек. Ми тут завжди пиво п'ємо.
– А що потім?
– О! Потім – різне. З часом усі розходяться. Купа справ! У Санька – родина. Малим близнюкам по два роки – треба працювати. Вони вже зараз жеруть по три тарілки макаронів. Саньок у нас на транспорті працює…
– Контролером?
– Майже… Бляха та Рудий у нас грамотні. Вчаться. У Марека хата – закачаєшся. Бляха щойно з Узбекистану повернувся. Відзначаємо.
– А ти?
– А я… ось тут з тобою балакаю.
– Навіщо?
– По-перше,