одні одних чимось дивним. Діти тішаться, що ці дорослі з ними не поводяться як із недоумками, а поводяться як з рівними. А божевільні – що найшли собі щиру й уважну авдиторію. Якби ще в цю справу не втручалися «нормальні дорослі», все було б ідилічним і вело би в Шангрі-Лу В дитинстві ми не боїмося жаб, мишей, вовків і навіть Бабая, поки нам хтось не скаже, що це гидко, небезпечно чи страшно. Мій друг Мамай водив за руку свого на три роки старшого брата по кущах, як тільки сутеніло, щоби нарешті з’ясувати, де ж сидить Бабай. Мамай нічого не боявся, а брат боявся вже майже по-справжньому, бо ж на три роки був ближче до дорослих.
Я так само мало чого боялася, крім як бути схопленою за не накриту ковдрою п’ятку кимось із-під ліжка. Не боялася гуляти сама і залюбки лишалась удома ввечері, промінявши похід з батьками в нудні гості на читання алтайських казок. Єдине, чого я ні з того ні з сього почала боятися після переїзду з Франківська в Яремчу, був дитсадок «Гірський струмочок».
Садок для мене був страшенним горем. Очевидним уособленням уроборосу й «казьонного дому», притім в одному флаконі. Найстрашнішою в садку була не манна каша з грудочками, як багато хто вважає, і не горохове пюре (його я любила), і навіть не запіканка з макаронами чи кімнатка без вікон для миття посуду і для тарганів. Найстрашнішою в садку була перспектива лишитись на горезвісне «круглосуточне». І ним добра нянічька не втомлювалася лякати спраглих дому дітей. З педагогічною метою, ясна річ. Бо «круглосуточним» дітям – з бідних сімей, тим, хто жив у далеких селах, напівсиротам чи просто тим, у кого мама працювала в нічну зміну, – вся педагогіка була до сраки. Граф Монте-Кріс-то жив у їхніх темних душах і лишався на цілодобові зміни майже залюбки, злостиво потираючи ручки на вигляд дрібних сліз переляканого теляти штибу мене.
І скільки б моя бабця Ліда не розказувала мені в дорослому вже віці, що вихователька застосовувала мене як універсальний дітозатикач («Ой, ви вже її забираєте?… Та ше не забирайте, троха почекайте, я лиш ці відомості позаповнюю. Вони її так файно слухають – онде сидять на коврику всі чемно, а вона їм уже дві години якусь казку розказує. Бо я вже не знаю, шо їм казати! А вона – видите – шось там придумує і придумує…»), садка я боялася як вірної смерті.
І це навіть незважаючи на моє раннє знайомство з Кропивою (досі не можемо вирішити принципового питання: було нам по три з половиною роки чи всі солідних чотири). Вона була недостатньо ласою приманкою, хоч і служила компенсацією морального збитку від покидання отчого дому, звідки мене з підозрілих причин виставляли що Божого ранку. Єдиною людиною, з якою мені не було страшно ні ходити в чужі городи, ні закохуватись і нещадно надовбувати сусідського красунчика Віталіка, ні навіть ходити в пекельний садок з його ризиком «круглосуточного», був Андрій Фіняк.
Щоранку перед виходом у садок я починала ревти, звертаючись до мами й безжального простору:
– А ти мене забереш? Ти мене забереш?!! А-а-а-а!!!
І мій відчайдушний крик чув увесь під’їзд, усе подвір’я, і навіть фюрер-завідувачка нашого садка, котра