здобутки радянського виробництва. Той самий туалетний папір, приміром.
– Папєж до дупи! Папєж до дупи! – тоном ранкового продавця газет кричав дядя Володя.
І де йому було знати, що «папєж» польською – ніякий не папір, а сам справдешній Папа Римський. Як його не прибили ревні католики – незрозуміло. Але везіння мав ще те, бо весь свій папєж порозпродував.
А жінки, що продавали штучні троянди, самі було ледь не побили своїх польських покупчинь. Троянди були різних відтінків червоного кольору: від пурпурного до ніжно-рожевого.
– Ілє те бляді?… – цікавилися польки ціною, і наші жіночки самі наливалися фарбою не гірше за найнасиченіші троянди.
– Та, пані, та де ви такі слова кажете?! – обурювались жіночки. – Де бляді, які бляді?! Їх у церкві ставити можна!
Польки знизували плечима і йшли до інших продавчинь купувати собі ті бляді – перепрошую: бліді, світло-рожеві троянди.
Моя мама була жінка практична: як то їхати дурної через Польщу і не зайнятися Активністю Всіх Українців – не продати Щось і Щось не купити? Так що ми теж пішли на Базар і Щось повикладали на газетку. Правда, простоявши на спеці пару годин і взявши нарешті до уваги слова нашого інтелігентного тата, що вже і сяк, і так нервувався з приводу того, що ми ж то, взагалі-то, в гості їхали, а не отак-во тут час втрачати, мама змилостивилася над польськими клієнтами, і попит умить перевищив пропозицію: розпродали рештки викруток, бритв і якихось незрозумілих мені ґумок за безцінь, аби їхати далі з легкою душею й багажником.
– То єст пані цурка?! – шоковано-улесливо цікавилися вдоволені наші покупчині, великі, білі й розкішні, оглядаючи худеньку маму й огрядну мене. На вигляд між нами важко було провести двадцятирічну різницю.
Мама пишалася. Я горювала. І тільки покупка мені рожевого електронного годинника, що пахнув жувачками, трохи навернула вектори життя у правильний бік. Поки я в тому годиннику не помила руки в фонтані на площі…
Відтоді я ношу тільки механіку і під страхом смерті не дозволяю собі подібного хамства з фонтанами.
У Польщі були в широкому доступі смажена ковбаса і льоди – величезне таке морозиво. Отже, це вже майже країна мрій, вирішила я. Тільки Пупсиків тут не буває – я знаю, бо весь Базар оббігала…
Блєск Саксонії і Красата Прусії воплотилися для мене головно в Голих Тьотьках. Уже й не знаю, були то особливості статевого дозрівання чи відголоски пошуку того ж Пупсика, але в Дрезденській картинній галереї приціл у мене був конкретно визначений.
– Подивися, доцю, ось Сикстинська Мадонна… – сіяла мені в голову вічне мама. – Бачиш, у святого тут шість пальців?
Кількість пальців у Папи мене обходила мало. Зате он у тої тітоньки дві циці, що мене цілковито влаштовувало. А ще більше мене влаштовувало те, що тітонька далеко не худа, і складок у неї значно більше, ніж у мене, але ж он бач яка – і художник її намалював, і в галерею повісили, і гроші за вхід беруть.
– …столітті.