цукеркові позлітки склом і присипаючи все землею. Можна було навіть без страху пролізати у садок, знаючи зручні для цього дірки. Можна було думати над змістом життя і смерті й мовчати про це навіть з Андрієм. Можна було зневажати дітей, що верещали й лізли на дерева, тоді як мій мозок вимагав тиші й невтручання. Можна було понуро слідувати за візочками, в яких мами котили наших молодших брата і сестру, їсти в колибі шашлики, вмочені в краснодарський соус, розлитий жерстяними тарілочками з хвилястими краями («вважай, бо поріжешся»), сидіти за довгим столом і нишком вислизати з-за нього, коли вже геть нестерпним ставав багатоголосий спів старших родичів про те, що «тютюну дістанем в жидівській крамниці, а жида до дверей приб’єм» (на тлі постопришківського хаосу вигідно виділявся голос мого тата), дивитися на уламки мосту над Прутом, що його німці в війну підірвали, а один пацан на спор недавно звідти скакав, зачіпати патичками хробаків, щоб дивитись, як вони звиваються, і сперечатись про те, чи справді в них два серця, цілувати і гладити жаб, зблизька роздивлятися їхню ікру-жабуриння й повагом ходити за десять копійок до кінотеатру імені Руднєва на індійські кіна. (У нас усе в місті називалося іменами або Руднєва, або Ковпака, навіть гора Ковпачка була, але жодної тобі Зіти, чи Гіти, чи Джімі-Джіміача). До Кропиви у гості йти було не можна – вона жила за штрикою. А це вже далеко, майже в місті. («Шо, Нусько, йдеш троха в місто? – Ну! Та троха йду. В «Комплекс» по пеньочки, ади, мала забагла».)
Те, що Яремча – місто, доводив один незаперечний факт: у нас був свій міський божевільний. Звали його Дядя Антон, і в те, що він «хворий на голову», ми з Андрієм вірили геть неохоче. Точніше, цілковито не вірили. Він теж був нашим щастям на суботу-неділю, та й то на той випадок, що піде дощ і батьки не котитимуть наших менших через місто у колибу. В дощ дорослі чогось не гуляють, а їдять вуджену курку і дивляться телевізор. Гумові чоботи і парасолі в яблучка видаються тільки дітям.
Чого ми не думали, що наш Дядя Антон «слабий на голову»? Бо у віці чотирьох-шести років усі дорослі тобі, як мінімум, дивні, і чим би вони не тішились, лише б не змушували їсти бридку зупу з макаронами, картоплею і плавучою підсмаженою цибулею, а те, що хтось весь час розказує ту саму історію свого життя, нічим не гірше за улесливе і нав’язливе присідання перед тобою (вже солідним дорослим чотирирічним громадянином СРСР) навколішки й випитування, кого ти любиш більше – тата чи маму, і що зараз мама робить, і скільки тобі, бляха, рочків. Дядя Антон був прекрасним оповідачем своєї епічної трагедії і, принаймні, ніколи не ставив нас у незручне становище дурнуватими питаннями про високу культуру побуту в наших сім’ях.
Дядя Антон був нашим другом. Для мене й досі не ясно, чим він нас, дошкільнят, так сильно тоді притягував. Але Дядя Антон був обов’язковою програмою кожного вихідного дня, і щойно нас випускали гуляти, ми з Андрієм першим ділом казали традиційне:
– Ну шо – до Дяді Антона?
І повагом