мою руку, стиснула кінчики пальців і спробувала всміхнутися. Ми зіп’ялися на ноги. Грудки пуху, наче жирні гусені, липнули до її спідниці-олівця, і вона почала струшувати їх тильним боком долоні.
– Господи, глянь-но на мене. Як моя?.. – вона показала на свої очі.
– Як у панди, – сказав я, і вона схопила цілий рулон туалетного паперу з пачки й промокнула одне око, а потім друге.
– Я даватиму тобі гроші, і можеш телефонувати в будь-який час, а я зазиратиму раз на тиждень або десь так, переконатися, що ви живі. І не просто живі – переконатися, що ви щасливі, що ви їсте, – вона закинула рулон, наче м’яч у сітку, на верхівку металевої полиці. – Я справді не думаю, що все аж настільки зміниться. Можливо, для тебе буде навіть краще. Хлопці разом! Можеш робити всю свою шкільну роботу, перевіряти її у спокої. Або я допомагатиму тобі! Час обраний жахливо, знаю, та принаймні ти не житимеш на полі бою.
– Я житиму у психлікар…
– Припини це! – гримнула вона. – Припини негайно!
І, швидко відвернувшись від мене, мама потяглася нагору по циліндр із паперовими рушниками й, уже швидко, наче я провалив співбесіду, сунула циліндр під пахву.
– Ти достатньо дорослий для всього цього, Чарлі, – вона притримала двері відчиненими. – А якщо ні – що ж. Час дорослішати.
Кути
Одразу після їхнього від’їзду кілька днів мені ввижалося, чітко й невідворотно, наше домашнє майбутнє: будинок-печера, кістки тварин розкидані по підлозі, як на початку «Одіссеї», а ми з батьком спілкуємося риком і виттям. Потрібні були зусилля з мого боку, щоб нам уникнути цього скочування в деградацію, і в мені несподівано прокинулося бажання порядку. Швиденько я розібрався, для чого потрібна вентиляційна шафа, як працює термостат, як перезапустити індикаторну лампочку на бойлері. Перша груда блідо-рожевих шкільних сорочок навчила мене, як важливо відділяти кольорову білизну від білої, а груда нерозпечатаних конвертів, переважно на мамине ім’я, що зростала, навчила мене підробляти її підпис.
Хотів би я сказати, що навчився готувати. Радше навчився замовляти їжу. «Різноманітний і збалансований раціон» у нашому випадку означав строгу черговість індійської, китайської та італійської їжі (а саме піци), яку ми замовляли циклічно протягом трьох днів, а четвертий був присвячений «доїданню залишків» – такий собі глобальний буфет заново розігрітих харчів. Телефонні номери я знав напам’ять, але навіть таке задоволення, як дешева поганенька їжа, скоро опинилося за межами наших можливостей, тож великі світові кухні доповнило щось під назвою «Татова паста “Бол”» – велика каструля недовареного спагеті, що злипалося жмутами, немов могутні кабелі підвісного моста, із розмішаним у каструлі кубиком «Оксо» й половиною тюбика томатної пасти, або іноді, дуже пізно вночі – із чайною ложечкою пасти карі, що перетворювало це на «Татову пасту “Мадрас”». Упевнений, у єлизаветинську добу моряки харчувалися здоровіше й збалансованіше. І хоча ми ніколи не голодували – пхали їжу до рота, не встигали наші тарілки опинитися в нас на колінах, наче це було змагання, – та незабаром ми мали наліт на язиці й сальні, жовтуваті обличчя людей,