справді був глибоко заінтригованим цією невловимою рухливістю дійсності, що сприймається почуттями та теоретично описана Гераклітом, а його послідовники довели це визначення до крайності, аж до того, що стверджували про неможливість її пізнати та сповістити про неї (цілком можливо, що Платон відвідував у Афінах одного з них, Кратіла). Саме тому доречно вважати, що у баченні Геракліта рухливість є важливою настільки ж, наскільки й стабільність, і суперечність між цими протилежностями є такою ж значущою, як і відношення їхньої єдності. Власне задля цього він визначає принцип речей у вогні, який може бути символом і найбільшої рухливості, й найбільшої постійності. Вогонь є божественним як фундаментальний принцип дійсності в іонійців, і в ньому суперечність між протилежностями призводить до вищої єдності.
Ще одним важливим компонентом є те, що уявлення філософа про pánta rhéi може затьмарити його інтерес до душі. Психологія Геракліта має певну «матеріалістичну» настанову, що узгоджується з іншими тілесними проявами, пов’язана з органами тіла, з репрезентаціями душі та її діяльності, чи вони є життєдайними, як харчування, або когнітивнми, як мислення. Подібні уявлення спільні для архаїчної літератури від Гомера та ліричної й трагічної поезії до Гіппократових медиків.
Так само як душі-повітря в Анаксімена, душа Геракліта в основі своїй є близькою до космічного arché, отже, до вогню. На підтвердження цього недостатнім буде просто стверджувати, що Гераклітова psyché[13] (становить саме пару чи дихання (однак вогняне) або певну суміш води та вогню чи вогню та повітря. У будь-якому разі мінливість її властивостей сухості, рухливості та тонкості як поміж різними індивідами, так і протягом різних фаз одного життя безпосередньо впливає на якість когнітивних процесів. Зокрема, розумність зменшується, якщо душа зволожується, наприклад, у стані сп’яніння. Старість також розглядається як вік порівняно вологий, адже вологість є смертю для душі.
Матеріалістичне уявлення про психічну активність, певно, було пов’язане із запереченням безсмертності індивіда. Втім, варто наголосити, що воно не заважає Гераклітові озвучити одну з перших свідомих заяв стосовно незбагненних глибин психічного виміру, іншими словами, можна сказати, «свідомості»: «Хоч скільки б ти йшов, усе одно ніколи не дійдеш до меж душі, навіть подолавши всі шляхи: наскільки глибоко перебуває Logos, яким вона володіє (22, B, 45, DK).
У цьому контексті слід розглядати й інше знамените його висловлювання, «характер є dáimon[14] для людини» (фрагмент 119), що однозначно стверджує незалежність індивідуальної долі від втручання богів або даймонів-захисників. Не виключено, подібне твердження базується на чітко визначеній ідеї про те, що характер формується під час гри між розумом і пристрастю, якщо правильним прочитанням суперечливого фрагмента 85 є ідея про те, що вогонь такої пристрасті, як гнів, живиться «за рахунок» (сухішої?) душі та споживає її: маючи на увазі, звичайно, що найвищі здібності душі можуть бути