його розміру;
3) таким чином, те, що перебуває в русі, перебуває у стані покою;
4) звідси, те, що перебуває в русі, рухається завжди протягом поточного моменту;
5) відтак, те, що перебуває в русі, завжди перебуває у стані покою.
Цінність цих аргументів полягає в тому, аби продемонструвати логічну складність понять, які ми використовуємо без проблем, та наочно засвідчити особливості таких інструментів, як парадокси, що цілком придатні для застосування й, отже, корисними для дослідження механізмів і ресурсів.
6. Геракліт і Емпедокл. Марія Мікела Сассі
6.1. Пророче знання
Робота Геракліта Ефеського (VI–V ст. до н. е.) дійшла до нас, так само, як і праці більшості мислителів досократівської епохи, фрагментарно. Проте у випадку з Гераклітом проблема ускладнюється тим фактом, що, як з’ясовується, він довірив своє послання коротким висловлюванням (афоризмам), «подрібненим» і навмисно неоднозначним: це принесло йому прізвисько «темного» (skoteinós) ще в античну добу.
Німецький філолог Герман Дільс прославився тем, що зібрав усі фрагменти різних авторів досократової доби. Втім, показово, що він відмовився від спроби відтворити оригінальну послідовність Гераклітових фрагментів, обмежившись розташуванням їх за алфавітним порядком джерел, де їх згадано. Така процедура, вочевидь нейтральна, насправді сприяла підкресленню афоризматичності мислення Геракліта, й багато дослідників дійшли до заперечення того, що він був автором якогось цілісного тексту. Ця гіпотеза насправді суперечить стародавнім повідомленням про те, що Геракліт присвятив свою книгу храмові Артеміди в Ефесі. Самим цим актом, що сходить до архаїчної традиції виставляти на стінах храмів законодавчі тексти, реалізовувалося бажання надати власним роздумам значення довговічної та сакральної цінності. Суперечить вона й тому факту, що уважне прочитання фрагментів демонструє яскраво виражену серію експресивних та змістовних відгуків, яка могла мати сенс тільки всередині послідовного тексту.
У будь-якому разі наголошується на філософському значенні, яке само по собі вплинуло на вибір форми його вираження через афоризми. Геракліт звертається до комплексу моделей комунікації архаїчної науки (до містичного одкровення, оракула, моральної сентенції та загадки), які всі були важкими для сприйняття. Автор подібних текстів володіє якимось вищим знанням, що відкривається тим небагатьом, котрі здатні його зрозуміти. Загадкове висловлювання, проте, співзвучне тій формі, в якій у Геракліта проявляється природа, тобто через знаки, чия інтерпретація складна для людей.
Для грецького філософа природа й справді «полюбляє народжуватися» (фрагмент 123), і потрібно знати, як розшифровувати показники почуттів, аби зрозуміти основоположний принцип гармонії, що перебуває у процесі безперервної трансформації, яка втілюється у феноменальній реальності. З цього моменту проявляє себе інша типова риса Гераклітового стилю: полеміка проти видатних представників архаїчного знання, які не