йдеться, або під кутом зору метричного розміру, механічно накладеного на зміст. Наприклад, Фотій у «Бібліотеці» розміщує законодавця та поета-елегіка Солона серед філософів, а не серед поетів. Солона разом із Ксенофаном, Феогнідом, Фокілідом та Періандром згадує Афіней серед тих, хто не покладає свої композиції на музику. Плутарх таким чином узагальнює цей феномен, водночас пропонуючи йому пояснення: композиції Емпедокла та Парменіда, а також Нікандра і Теогніда є творами, «які від поезії запозичили розмір та підвищений стиль, майже як транспортний засіб, аби запобігти пішохідному пересуванню шляхом прози» (Як мають читатися поети, 2, 16с). І це не говорячи про філософів, котрі писали прозою, але чий стиль відчувався як «поетичний» (як Геракліт), або про гіпотетичне існування прозових версій поезії (за Плутархом, Солон викладає віршами запозичену в єгипетських жерців історію Атлантиди, щоб поширити її серед греків). Ця гіпотеза розглядається і розв’язується тим самим Арістотелем, цього разу в ім’я універсальної цінності поезії, що говорить про вірогідні речі залежно від можливостей та потреб, тоді як історія описує те, що вже відбулося.
Від цієї складної дискусії до нас дійшло лише відлуння, проте достатнє, аби визначити нечіткість класифікації поем Гесіода («Теогонія» та «Роботи і дні»). Окремі дослідники вважають їх відмінними за змістом від гомерівської епічної поезії, оскільки вони представляють повчальний, а не героїчний епос. Однак можемо стверджувати з певною мірою впевненості: для сучасних дослідників «Роботи і дні» містять, безсумнівно, елементи, що сходять до східної традиції навернення до мудрості знання (насамперед тому, що імена того, хто здійснив присвяту (Гесіод), та того, кому присвячений цей твір (брат Перс), згадуються в контексті належного способу життя). Проте в архаїчну і класичну епохи «Іліада», «Одіссея», «Теогонія» та «Роботи і дні» мали б сприйматись як поеми, що, вочевидь, належать до одного жанру, принаймні аж до епохи Платона. Співати дифірамби богам та героям, розбудовуючи генеалогії, насправді було спільним «наміром» перших трьох поем, які відтворювали минувшину, що поставала перед очима глядачів та усіх присутніх. Розбіжності між поемами Гесіода та творами Гомера найбільше відчуваються у протиставленні миру та війни: у «Агонах (змаганнях) між Гомером та Гесіодом», висловлюється подяка Гомеру за пайдейю, за освіту (Гомер, а не Гесіод, виступає тут незрівнянним поетом-«дидактиком»), і лише завдяки етичному та громадянському аспектам творчості саме Гесіодові цілком несподівано віддається першість: публіка знаходить більш чарівними, поза сумнівами, вірші Гомера, проте правитель у своєму праві виносити судження коронує Гесіода, котрий не оспівує війну та кровопролиття, а закликає переважно до ведення сільського господарства та до миру.
Утім, повернемося до філософської поеми у звичайному розумінні. Починаючи з VI ст. до н. е. нові мудреці, філософи, висунули претензії на володіння формою знань, що відрізнялася від попередніх та претендувала