порятунок просто в емпатії або в невиразності: міф «відчувається», він є емоціональним досвідом. У 1825 р. засновник так званої наукової міфології Карл Готфрід Мюллер висловив це таким чином: «Однак цілком зрозуміло: проста комбінаторна техніка силогізму, наскільки б ретельно вона не була втілена, може привести майже до мети, але не безпосередньо до самої мети. Останній акт, автентичне та внутрішнє розуміння [міфу] вимагає натхнення, надзвичайного напруження й особливої взаємодії всіх духовних сил, котрі залишають осторонь будь-які розрахунки» (К. О. Mulle, Prolegomeni a una mitologia scientific, 1825, Guida, Napoli 1991, p. 151). Ідеться про відверто романтизований підхід, котрий застосовувався аж до ХХ ст. Достатньо згадати хоча б містичну теорію міфів, і грецьких міфів зокрема, якої дотримувалися такі вчені, як Вальтер Отто. Коли розпочинаєш пошуки значення міфу – коли існує бажання сягнути його «сутності» або «істинності» то насамперед потрібно враховувати залучення інтерпретатора. Адже не можна ігнорувати вагу наявності вільного вибору між словом Beruf, що трактується як «ремесло», та Berufung, що означає «покликання». Загалом міфолог має бути не просто вченим, а й поетом.
Варто також сказати, що зректися міфу важко, якщо не неможливо. Як видається, триває розрив між його запереченням та захопленням ним, байдужістю (якщо не презирством) до нього й любов’ю до оповідань подібного жанру. Можна навіть спробувати сформулювати проблему таким чином. З одного боку, відбувається дискурс, що визначається як «міфічний», котрий часто презентується надто дивним або неправдоподібним чином, щоб його можна було сприйняти таким, яким він є. Наприклад, Беллерофонт осідлав крилатого Пегаса та вбив Химеру з головою лева та хвостом змії, Геракл зустрів змію з багатьма головами, які відростають, якщо їх зрубати. Навіть заснування Рима двома близнюками, що були дітьми Марса, історію про яких вигодувала своїм молоком вовчиця, у свою чергу сходить до історії троянського героя, чиєю матір’ю була Венера. Втім, існують читачі, котрі якимось чином не бажають або не можуть змиритися з ідеєю про те, що міфом є саме це й лише це. Вони є тими «мудрецями», як їх назвав Платон, котрі сьогодні встряли також серед істориків (котрі шукають у міфах сліди історії, яка ніколи не була записана), антропологів (що в міфах шукають культурні підвалини певної спільноти), літературних критиків (які в міфах шукають архетипи та моделі уявного), психоаналітиків (котрі в міфах шукають форми несвідомого), істориків релігії (що в міфах шукають підтвердження ритуалів або вірувань) – не говорячи вже про представників влади всіх часів, які в міфах шукали аргументи для виправдання їхньої влади або підтвердження «істинної» ідентичності груп, належність до котрих вони відчувають. Іншими словами, усі ці читачі або слухачі міфів тяжіють до того, аби відновити специфічну значущість міфічного дискурсу, незалежно навіть від того, яким саме чином – фантастичним, нелогічним або невірогідним – усе це відбувається, або навіть саме з цієї причини. І вчиняючи саме так, ці інтерпретатори